Статистика ВК сообщества "Правові Новини | Юридичний журнал"

Практика Верховного Суду під час розгляду спорів, пов’язаних із несвоєчасним розрахунком при звільненні та стягненням середнього заробітку за весь час затримки

Суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Олена Губська

суддя Верховного Суду, доктор юридичних наук, доцент

У практичній діяльності адміністративних судів досить актуальним залишаються питання, пов’язані із несвоєчасним розрахунком при звільненні.

Втім, якщо здійснити аналіз рішень національних судів, можна прийти до висновку щодо наявності декількох проблемних питань, які виникають у зв’язку із несвоєчасним розрахунком при звільненні. Вказане, на моє переконання, має місце у зв’язку з різним тлумаченням суддями деяких норм трудового законодавства, на яких я окремо зупинюсь.

Так, одним зі спірних питань є визначення суми відшкодування, обчисленого, виходячи із середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Вважала б за необхідне акцентувати увагу на тому, що вимогу про відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не слід плутати із вимогою про відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Ці вимоги мають різну правову природу і походять із різних обов’язків роботодавця, а тому, відповідно, мають різне правове регулювання.

Хоча в адміністративному судочинстві спори про захист порушеного права працівника при звільненні за загальним правилом регламентуються нормами спеціального законодавства, однак їх спеціальне правове регулювання (принаймні у спорах, про які я буду вести мову) не містить правил, які б висвітлювали процедуру здійснення певного розрахунку зі звільненим працівником.

Вказана обставина свідчить про необхідність при вирішенні таких спорів поряд зі спеціальними нормами застосовувати норми трудового законодавства – КЗпП.

З огляду на це звертаю увагу на зміст статей 116 та 117 КЗпП.

Відповідно до статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен у зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

До червня 2019 року стосовно вказаного існувала різна практика судів. Одні суди дотримувались позиції, висловленої у рішеннях Верховного Суду України від 11 липня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1434цс16, № 6-1430цс16, № 6-1440ц16, від 14 вересня 2016 року у справах за провадженнями № 6-1442цс16, № 6-1438цс16, № 6-1437цс16, від 15 вересня 2016 року у справі за провадженням № 6-1779ц16, за якими середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні повинен стягуватися за весь період його затримки.

Інші суди дотримувались позиції, висловленої у рішеннях Верховного Суду України від 08 вересня 2010 року у справі за провадженням № 25953св09, від 03 липня 2013 року у справі за провадженням № 6-60цс13, від 20 листопада 2013 року у справі за провадженням № 6-114цс13, від 21 січня 2015 року у справі за провадженням № 6-195цс14, від 05 жовтня 2016 року у справі за провадженням № 6-2405цс16. У цих рішеннях зазначено, що у разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь позивача. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку той мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи.

Однак, 26 червня 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), в якій відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16. ВП Верховного Суду прийшла до висновку, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Тому ВП Верховного Суду зазначила, що ці критерії можуть визначатися судом під час розгляду конкретної справи з урахуванням установлених у ній обставин.

На думку ВП Верховного Суду, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

Розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором.
Період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
Ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Таку точку зору у своїй постанові ВП Верховного Суду аргументувала тим, що з однієї сторони працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. З іншої сторони, якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

Наприклад, непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього.

Верховний Суд вважає, що метою, яка закладена законодавцем у зміст процедури відшкодування, передбаченої ст. 117 КЗпП, є компенсація працівникові майнових витрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Саме виходячи із природи такого відшкодування, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

Якщо говорити про конкретні обставини справи № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18), то за наслідками касаційного перегляду Верховний Суд вирішив, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було би передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за 2009 - 2015 року можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою збереження рівня свого життя.

На підтримку наведеної вище позиції ВП Верховного Суду, 30 листопада 2020 року Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду ухвалив постанову у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20). У цьому судовому рішенні у частині, що стосується виплати середнього заробітку за час затримки фактичного розрахунку, суд зазначив про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплаті розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.

За обставин цієї справи №480/3105/19, судова палата дійшла висновку про необхідність застосування критеріїв зменшення розміру відшкодування, визначеного відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні та навела такий розрахунок.

У цій справі загальний розмір належних позивачеві при звільненні виплат складав 303772,85 гривень, з яких: грошове забезпечення 246115,38 гривень (81,02%) та компенсація за неотримане речове майно 57657,47 гривень (18,98%).

Обрахована судом першої інстанції відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100, сума середнього заробітку за несвоєчасну виплату компенсації за невикористане речове майно, становить 59255,90 гривень.

Судова палата, виходячи з принципу пропорційності, вважає належним і достатнім способом захисту порушених прав позивача стягнення на його користь 11246,77 гривень як середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні (18,98% від 59255,90).

Іншим проблемним питанням для судів, які розглядають позовні вимоги осіб, які проходили публічну службу, в тому числі і військовослужбовців, стосовно стягнення із відповідача середнього заробітку як за час затримки розрахунку, так і середнього заробітку за час вимушеного прогулу, є питання можливості стягнення з відповідача на його користь грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно.

Щодо наявності правових підстав для застосування до цих правовідносин статей 116, 117 КЗпП України у разі невиплати військовослужбовцям грошової компенсації вартості за неотримане речове майно мала місце різна практика національних судів.

Разом із тим, постановою від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 (провадження №К/9901/5696/20) Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду висловив правову позицію щодо можливості застосування статей 116, 117 КЗпП України у питанні стягнення з відповідача на користь позивача – військовослужбовця грошової компенсації за неотримане під час проходження військової служби речове майно та стягнення з відповідача середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (невиплата компенсації за речове майно).

Такий висновок Верховний Суд мотивував наступним.

Зі змісту положень Інструкції №232 висновується, що речове забезпечення не має характеру винагороди за виконану працю, а спрямоване насамперед на задоволення потреб військовослужбовців під час несення ними військової служби.

Такі гарантії законодавства про публічну службу щодо забезпечення військовослужбовців доречно порівняти із подібними категоріями трудового законодавства, а саме пунктом 3 частини першої статті 29 КЗпП України, відповідно до якого власник або уповноважений ним орган зобов'язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором забезпечити працівника необхідними для роботи засобами.

Варто також мати на увазі, що речове майно може бути різноманітним: майном особистого користування (предмети військової форми одягу, взуття та спорядження, які видаються у власне користування військовослужбовців) та інвентарним майном, яке є власністю військової частини та використовується особовим складом тимчасово під час проведення спеціальних робіт, несення бойового чергування, варти тощо. Наголошую на тому, що лише перший вид майна, у разі його неотримання, підлягає грошовій компенсації. Отже, речове майно не можна ототожнювати із заробітною платою (грошовим забезпеченням) військовослужбовця.

Щодо правової природи компенсації за неотримане речове майно, судова палата Верховного Суду вважає, що таку слід розглядати як особливий, окремий вид належних військовослужбовцю сум.

Як уже зазначено, стаття 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за порушення її приписів та невиплату працівнику відповідних (всіх) сум при звільненні.

Отже, компенсація вартості за неотримане речове майно належить до складу належних звільненому працівникові сум у розумінні статті 116 КЗпП України.

Таким чином, застосування передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності здійснюється у разі невиплати військовослужбовцю, що звільняється, згаданої компенсації на день виключення його зі списків особового складу військової частини.

Ще одним проблемним питанням у категорії справ, що стосуються проходження публічної служби та звільнення з неї, є питання стягнення середнього заробітку на користь працівника за час вимушеного прогулу.

Окремо вважаю за необхідне звернути увагу на практику Верховного Суду, яка висвітлює питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, як відшкодування, що передбачене за несвоєчасну видачу трудової книжки працівнику.

Зазначену позицію Верховний Суд висловив у постанові від 4 листопада 2020 року справа 812/390/16 провадження №К/9901/16011/18.

У своєму судовому рішенні серед джерел правового регулювання Верховний Суд застосував Інструкцію про порядок ведення трудових книжок працівників, затверджену наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.93 N 58 (зі змінами), як

ВС пояснив особливості визнання договору купівлі-продажу частки ТОВ укладеним на запропонованих прод

Огляд практики ВС від Ростислава Кравця, що опублікована з 10 по 16 липня 2021 року

22.07.2021 | Автор: Кравець Ростислав Юрійович

В цьому огляді, мабуть, міститься найбільша кількість позицій за тиждень від яких відійшла Велика палата і деякі з них, нарешті повернули судову практику до здорового глузду відповідно до чинних Законів, а не вигаданих поглядів на справедливість. Але є і чергові фантазії з натягування сови на глобус.

Нарешті з'явилось рішення про стягнення шкоди з топ-менеджменту банку Укоопспілка на користь ФГВФО яке більше нагадує особисту помсту ніж відповідає Закону, позиція щодо припинення іпотеки навіть при подальшому припиненні справи про банкрутство, низка рішень після ЄСПЛ включаючи справу з подвійною відповідальністю, юрисдикція спорів громадських об'єднань в інтересах своїх членів, позиція щодо моменту набуття та припинення прав учасника товариства, підстав недійсності заповіту та переривання позовної давності, два рішення КСУ та постанова Верховного суду щодо обов'язкового повідомлення сторони й багато іншого.

За цей період, рекомендую звернути увагу на наступні ухвали, постанови й рішення:

Постанова ВП-ВС про стягнення на користь ФГВФО шкоди з топ-менеджменту банку Укоопспілка

Справа № 910/11027/18

В цьому черговому рогачьовському рішенні дуже показово відображено як можна натягнути сову на глобус, коли це потрібно не зважаючі на прямі норми законодавства. Суд прийшов до висновку, що позивач не повинен доводити обставини на які посилається, окрім того, суд зняв з позивача відповідальність за продаж активів за безцінь, зняв також відповідальність і з НБУ та куратора, які не могли не знати, але мовчали про виведення активів, не встановив з чого складається шкода, переклав на всіх посадових осіб солідарну відповідальність та зазначив що докази у таких справах можуть грунтуватись на припущеннях і шедевр - запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує.

В рішенні зазначено:

7.18. Вирішуючи питання відповідальності посадової особи перед юридичною особою, суд виходить з презумпції, що така посадова особа діяла в найкращих інтересах товариства; її рішення були незалежними та обгрунтованими; її фідуціарні обов`язки були виконані належним чином.

7.19. Водночас спростування позивачем відповідної презумпції за одним з критеріїв свідчить про неналежне виконання своїх фідуціарних обов`язків. У цьому разі вже відповідач зобов`язаний довести, що він діяв в інтересах товариства.

7.34. При цьому позивач у цій справі мав довести неправомірність рішень та дій відповідачів або вчинення ними неправомірної бездіяльності, в чому полягав негативний результат їх діяльності в контексті зменшення обсягу майна банку чи його знецінення, розмір майнових втрат, а також пов`язаність протиправної поведінки відповідачів та існуючого негативного результату.

7.35. Натомість відповідачі в межах наданих їм процесуальних прав та визначених процесуальних обов`язків мали право та можливість спростувати доводи та докази позивача, а також у свою чергу навести обставини та доводи, які свідчили б про відповідність їх діяльності інтересам банку та про відсутність підстав для їх відповідальності.

7.38. Зважаючи на викладене, суди першої та апеляційної інстанцій, покладаючи обов`язок доведення вини на позивача, не врахували вказаних вище норм матеріального права та не звернули уваги на зміст зобов`язань відповідача у спірних правовідносинах, дійшовши помилкового висновку про відмову в задоволенні позову з підстав недоведеності вини відповідачів.

7.50. Строк погашення облігацій, придбаних унаслідок дій відповідачів, припадав на 2019 рік. Тобто у 2014 році найбільш ліквідні активи банку - грошові кошти у розмірі більше 319 млн грн (майже 60 % активів банку) були вкладені банком в облігації, строк погашення яких наступав лише через більш як 4 роки. Тож через такі дії відповідачів банк втратив 319 460 764,00 грн, які сплатив за облігації. Однак відповідачі не навели доводів на обґрунтування економічної доцільності інвестування в облігації, внаслідок якого високоліквідні активи (грошові кошти у розмірі більше 319 млн грн) були замінені на активи з низькою ліквідністю (облігації), та не навели переконливих пояснень про те, яким чином потенційна можливість отримання банком відповідної суми при погашенні облігацій у 2019 році, на яку вказували суди, могла виправити ситуацію з неплатоспроможністю банку у січні 2015 року.

7.53. Таким чином, логічним та достатньо вірогідним є висновок, що сплата банком протягом 2014 року за облігації 319 460 764 грн (біля 60 % вартості всіх своїх активів) мала істотний вплив на його змогу розрахуватися зі всіма кредиторськими вимогами. Адже сума грошових коштів, сплачена банком за облігації, майже втричі перевищувала розмір усіх кредиторських вимог до банку.

7.56. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги ту обставину, що відповідачі потенційно мали можливість самостійно виправити завдану банку шкоду (втрату платоспроможності) шляхом продажу всіх або частини облігацій наприкінці 2014 чи на початку 2015 року (тобто до моменту визнання банку неплатоспроможним за рішенням НБУ), але не зробили цього. Це підтверджує вірогідність доводів позивача про неліквідність цих цінних паперів (відсутність ринкової вартості, неможливість продажу).

7.61. Якщо ж банку заподіяно шкоди не шляхом вчинення окремо визначених дій (бездіяльності), які мали наслідком знищення або пошкодження конкретної речі, втрату конкретних доходів чи подібні наслідки, а шляхом недотримання вимог законодавства, невжиття своєчасних заходів для запобігання настанню неплатоспроможності банку тощо, що призвело до зниження чистих активів банку, порушення нормативів, зокрема ліквідності та втрати банком стану платоспроможності, то розмір шкоди, завданої банку, оцінюється розміром недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів, якщо не доведений більший розмір шкоди. Тобто у цьому разі розмір недостатності майна банку для задоволення вимог усіх кредиторів є мінімальною оцінкою шкоди, завданої банку. У такому разі відповідно до частини п`ятої статті 52 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» Фонд або уповноважена особа Фонду звертається до пов`язаної з банком особи, дії або бездіяльність якої призвели до заподіяння кредиторам та/або банку шкоди, та/або пов`язаної з банком особи, яка внаслідок таких дій або бездіяльності прямо чи опосередковано отримала майнову вигоду, з вимогою про відшкодування шкоди, заподіяної банку; у разі невиконання зазначених вимог Фонд звертається з такими вимогами до суду.

7.67. Велика Палата Верховного Суду вважає, що будь-які порушення з боку регулятора (призначеного ним куратора як представника НБУ), неналежне виконання куратором банку своїх посадових обов`язків (у звітах куратора взагалі не була відображена інформація щодо ухвалення органами управління банку рішень щодо придбання облігацій та інформація про видатки банку на оплату придбаних облігацій) не можуть слугувати підставою для звільнення від відповідальності посадових осіб банку. Адже саме вони, а не регулятор, ухвалювали відповідні рішення і несли відповідальність за роботу банку.

7.72. Велика Палата Верховного Суду відзначає, що невчинення Фондом таких дій, навіть якщо таке управлінське рішення було помилковим, не може свідчити про правомірність дій відповідачів, які призвели банк до неплатоспроможності, та бути підставою для звільнення їх від відповідальності, а також враховує надані Фондом пояснення, за змістом яких у межах встановлених судами обставин справи застосування наслідків нікчемності правочинів з придбання облігацій не могло істотно вплинути на загальну вартість ліквідаційної маси і бути способом виправлення завданої шкоди.

7.74.Наведені вище положення цивільного та господарського законодавства презюмують солідарну відповідальність органів юридичної особи за збитки, заподіяні юридичній особі порушенням обов`язків щодо її представництва. Члени наглядової ради і виконавчого органу банку несуть спільно відповідальність за діяльність банку в цілому. Неправомірність їх поведінки може полягати як у вчиненні певних дій, так і в їх не вчиненні, тобто бездіяльності.

7.76.Таким чином, неплатоспроможність банку є наслідком як їх активних дій (ухвалення рішень, підписання договорів, спрямованих на купівлю облігацій), так і пасивної бездіяльності. При цьому немає значення, на яку суму і які саме договори купівлі-продажу погодив чи підписав кожний з відповідачів.

7.77.Велика Палата Верховного Суду вважає, що позовні вимоги до пов`язаних з банком осіб, які є посадовими особами органів управління банку, подані Фондом відповідно до статті 58 Закону України «Про банки і банківську діяльність», мають розглядатися разом у межах однієї справи. Адже у випадку завдання шкоди банку діями його посадових осіб, внаслідок чого настала неплатоспроможність банку, які несуть солідарну відповідальність перед банком як члени органу (органів) управління, повний склад правопорушення можна встановити лише шляхом системного аналізу всієї сукупності дій чи бездіяльності посадових осіб, у тому числі дослідження проведених банківських операцій та їх вплив на фінансове становище банку в цілому. Операції банку та їх наслідки для його платоспроможності не можна розглядати окремо.

7.84. За висновками Великої Палати Верховного Суду, запис про припинення юридичної особи не є беззастережним доказом того, що юридична особа дійсно припинилася та більше не існує. Якщо процедуру ліквідації юридичної особи не було здійснено належним чином, зокрема якщо її було здійснено на підставі рішення про ліквідацію, прийнятого особами, які не мали повноважень його ухвалювати, на підставі сфальшованих документів, якщо у процедурі ліквідації не було відчужено все майно юридичної особи тощо, то внесення до ЄДР запису про припинення цієї юридичної особи не є актом, з яким пов`язується її припинення та припинення права власності на її майно, а лише записом, який не зумовлює наслідків.

8.12.Отже, розмір недостатності майна банку для задоволення вимог всіх кредиторівмає бути виявлений Фондом на підставі затвердженого реєстру акцептованих вимог кредиторів та акта формування ліквідаційної маси банку шляхом відповідних розрахунків. Тому Велика Палата Верховного Суду відхиляє довід про те, що висновок щодо недостатності майна банку можна зробити тільки після завершення продажу всіх його активів (майна).

8.13. Відповідно, у таких випадках перебіг позовної давності розпочинається з дня затвердження останнього з двох зазначених вище документів.

Окрему думку по цій справі можна прочитати тут.

Постанова ВП-ВС щодо підстав припинення іпотеки та її відновлення у справі про банкрутство, яка згодом була припинена, з врахуванням добросовісності

Справа № 922/2416/17

Дуже цікаве рішення, яке дає необмежене поле для шахрайства та зловживань. В цьому рішенні суд уточнюючи правові висновки відійшов від них.

7.22. Означена конкретизація висновків полягає у такому:

- скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення;

- виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі;

- запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя;

- за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не ммала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 за провадженням № 12-127гс19). За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню;

- при вирішенні таких спорів необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.

8.4. Велика Палата Верховного Суду у пункті 61 постанови від 29 травня 2019 року у справі 310/11024/15-ц дійшла висновків, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту.

9.6. Виключення на підставі судового рішення відомостей про право іпотеки з Державного реєстру іпотек не може впливати на чинність іпотеки, оскільки така підстава припинення іпотеки не передбачена законом. У такому випадку скасування судового рішення, яке стало підставою для внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки не відновлює дію останньої, оскільки іпотека є чинною незалежно від наявності таких відомостей у Державному реєстрі іпотек.

9.8. У випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

9.10. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно.

9.11. З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає, що у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки, враховуючи, зокрема, інформацію з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань стосовно того, хто є кінцевим бенефіціарним власником ТОВ «Бонус-трейд», на користь якого, як установили суди першої й апеляційної інстанцій, ТОВ «Бабаївськ-інвест» відчужило предмет іпотеки.

Постанова ВП-ВС про відмову у допуску про перегляд після ЄСПЛ рішення щодо притягнення особи до адмінвідповідальності

Справа № 815/7750/2012

Велика палата зазначила, що у рішенні ЄСПЛ не констатовано порушень, які були допущені при вирішенні справи судом, у зв'язку з чим, доводи заявника у цій частині не є прийнятними. На даний час судові рішення щодо нього набрали законної сили.

Догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo/Кесарю кесареве, а Богу Боже і практика Верховного Суду

Спори з релігійним контекстом є предметом розгляду цивільної, адміністративної та господарської юрисдикцій. Сьогодні саме Верховний Суд своєю практикою проводить межу між світським та релігійним. Ускладнює ситуацію те, що причиною значної кількості спорів є зміна канонічної приналежності.

Михайло Шумило

заступник керівника департаменту аналітичної та правової роботи Верховного Суду - начальник правового управління Касаційного цивільного суду, доктор юридичних наук

ЗАГАЛЬНІ ЗАУВАГИ

Християнський догмат Quae sunt Caesaris Caesari et quae sunt Dei Deo/Кесареві кесареве, а Богу Боже або його інша, антична версія: Quod licet Iovi (Jovi) non licet bovi /Що дозволено Юпітеру не дозволено бику, вже давно стали для нас звичними та такими, що позначають межу між тим, що можна робити, а що ні. Цей фразеологізм можна ще тлумачити як розмежування, кому і що можна робити, що є частиною компетенції світської влади, а що є прерогативою влади духовної. Ця дискусія не нова, вона пройшла через горнило теологічних диспутів, аналізувалась провідними філософами епохи Просвітництва має цілком чіткі обриси, своїх прихильників і опонентів, проте і досі є актуальною.

Розмежування світської влади від духовної, позитивних норм права від канонічних – це шлях, який європейська цивілізація долала не одне сторіччя, проте і сьогодні не втрачає актуальності питання меж втручання держави у справи релігійні та віросповідання. Для України це питання має особливу гостроту, оскільки церква зазнала непоправних втрат в часи радянського тоталітаризму та проголошеного атеїзму як офіційної ідеології. Відновлення Україною незалежності актуалізувало низку питань у сфері свободи совісті, які західні суспільства вирішували поступово у продовж ХХ століття. І якщо секуляризація Західної Європи відбувалася плинно, то в Східній Європі цей процес проходив через насильство над духовенством та мирянами, що також мало свої наслідки у питанні розбудови церковних інституцій в Україні та відносин церкви і держави. І хоча в Україні також спостерігається процес секуляризації, церква все ще займає значне місце в житті громадян, формуванні національної ідентичності, а свобода віросповідання гарантується і захищається законодавством.

Згідно зі статтею 35 Конституції України (далі – Конституція), церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа – від церкви. Ніхто не може бути увільненим від своїх обов’язків перед державою або відмовитись від виконання законів за мотивами релігійних переконань.

Поряд з цим, відносини між державою і церквою в окремих питаннях і досі залишаються на вістрі актуальності, про що свідчить, зокрема, і практика Верховного Суду. Саме судова влада сьогодні окреслює чіткі межі світськості і допустимі межі втручання в релігійне життя, одночасно захищаючи права громадян, які прямо або опосередковано зачіпають сферу свободи совісті.

ІСТОРИЧНІ ОБРИСИ

Спроби розмежувати позитивні норми від релігійних вперше з’являються ще в римському праві. Хоча треба зазначити, що в класичному римському праві ці норми містились поряд, а вже в посткласичний період (візантійський) їх чітко було розмежовано.

Як вказують О. А. Підопригора та О. Є. Харитонов, Jus civile (цивiльне право) в найдавнiшу епоху тiсно пов’язане з релiгiєю. Причому i право, i релiгiя мали виражений прагматичний характер. Етичних елементiв давньоримська релiгiя мiстила небагато, а пожертви дарiв мали характер угоди з богами на предмет надання сприяння або усунення перешкод у справах. Тому типовим було те, що вiдправлення релiгiйного культу i тлумачення юридичних норм були в руках одних i тих самих осiб — понтифiкiв, що були водночас i юристами, i жерцями. I хоча вже у перiод ранньої республiки норми свiтського права — «jus» — i релiгiйного — «fas» — чiтко розмежовувались, передусiм залежно вiд характеру санкцiй, що застосовуються, але ще тривалий час релiгiйний вiдтiнок мають багато норм, а жерцi, навiть втративши монополiю тлумачення права, залишаються провiдними правознавцями (Римське право: підруч./О.А. Підопригора, Є.О. Харитонов. 2-ге вид. Київ: Юрiнком Iнтер, 2009. С. 48). Римський правник Ульпіан (Domitius Ulpianus) (170-228) наголошував, що Іurisprudentia est divinarum atque humanarum rerum notitia iusti atque iniusti scientia (Юриспруденція є знанням речей божественних і людських, це наука про справедливість і несправедливість) тим самим не розмежовував право на світське та канонічне, а сприймав його в єдності.

У посткласичний період римського права відбувається все чіткіше відмежування правових норм від цивільних, а також виокремлення спеціалізованих судів, це, напевно, перший в історії людства спеціалізований суд. Вже в Corpus juris civilis імператора Юстиніана (483-565) закріплено окремий єпископський церковний суд (episcopalis audientia). Як зазначає О. Ліпшиц, це було пов'язано із церковною ієрархією і розвитком привілеїв церкви у Візантії. Компетенція такого суду вперше була зафіксована вже у конституціях IV ст. (Кодекс Феодосія (Codex Theodosianus) 16, 2, 12) і поступово права єпископів були розширені, а єпископський суд став обов’язковим для монахів та кліру. Згідно з законом 546 року, єпископів не можна було залучати до світського суду, чи то цивільного, чи то кримінального ( Липшиц Е.Э. Право и суд Византии в IV-VIII вв. Ленинград: Наука. 1978. С. 177.). Найвищого свого апогею єпископські суди досягли в часи Середньовіччя, відомі як Свята інквізиція (Inquisitio Haereticae Pravitatis Sanctum Officium).

Занепад Стародавнього Риму та Візантії, поступове піднесення Римської католицької церкви сприяли всебільшому врегулюванню відносин між людьми саме релігійними нормами, які ґрунтувались на формальних римських правових конструкціях. У часи Середньовіччя вже сама церква намагається розмежувати життя світське та духовне, зберігаючи вплив на перше. Значний крок у цьому контексті робить Папа Римський Григорій VII (1021-1085), провівши названі його іменем «Григоріанські реформи», хоча першоосновою їх проведення була «Боротьба за інвеституру» (спір про те, кому належить право призначати єпископів на місцях Папою чи Імператором Генріхом IV). Передусім йдеться про видані Григорієм VII у 1078 році «Диктати Папи», якими чітко розмежовувалась влада світська від влади духовної (запроваджено целібат, клір позбавлявся права мати власність тощо), цим кроком церква почала відмежовуватись від світського світу. Згодом це мало колосальні наслідки у розвитку Західної Європи, зокрема, сприяло поверненню до вивчення римського цивільного права в університетах, а саме Corpus juris civilis із подальшою його рецепцією і всебільшого відмежування норм позитивного права від норм канонічного права, хоча вплив канонічних норм продовжував зберігатися і у ХХ столітті. Найвидатнішим правовим пам’ятником католицької церкви став Corpus Juris Canonici, опублікований в 1582 році за понтифікату Папи Григорія XIII, який став визначним джерелом західноєвропейського церковного права і зробив потужний вплив на норми світського національного права країн Західної Європи.

Не зважаючи на складну і суперечливу історію розмежування справ державних від справ релігійних, питання свободи совісті і досі зберігає свою актуальність, а свобода віросповідання гарантована Конституцією та Конвенцією продовжує бути предметом наукових пошуків.

БАЛАНС СВІТКОСТІ У ПРАВОВИХ ВИСНОВКАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ

І. Юрисдикція спорів з релігійним контекстом

1.1. Спори, пов'язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності юридичної особи, є корпоративними в розумінні пункту 3 частини першої статті 20 ГПК незалежно від того, чи є позивач та інші учасники справи акціонерами (учасниками) юридичної особи, і мають розглядатися за правилами ГПК.

Так, вирішуючи питання юрисдикції спору, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06.04.2021 (справа № 910/10011/19), зазначила, що у цій справі підставою позову є незгода Релігійної організації з рішенням загальних зборів членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості, оформленим протоколом від 23 лютого 2019 року № 1, оскільки, на думку цієї організації, воно прийняте з порушенням вимог чинного законодавства особами, які не мали права його приймати, за відсутності необхідного кворуму, всупереч раніше прийнятому на загальних парафіяльних зборах релігійної громади рішенню. Із цього вбачається, що у позивача наявний спір не з державним реєстратором, а порушення своїх прав він убачає в ухваленні відповідного рішення загальними зборами членів Релігійної організації про зміну канонічної підлеглості та у прийнятті нової редакції статуту.

Спори за участю громадського об`єднання зі статусом юридичної особи як учасника цивільних правовідносин підлягають розгляду у судах відповідно до вимог як ЦПК, так і ГПК залежно від змісту позовних вимог та сторін такого спору.

Отже, спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом) відносяться до спорів щодо управління такою юридичною особою і мають розглядатись у порядку господарського судочинства. У зв`язку із цим Велика Палата Верховного Суду уточнює правову позицію, викладену в постановах від 18 грудня 2019 року у справі № 916/2086/19, від 20 листопада 2019 року у справі № 910/8132/19, від 22 січня 2020 року у справі № 809/1025/17 та інших, у яких викладена аналогічна позиція, зазначивши, що спори між релігійною організацією та її учасником (засновником, членом), пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої організації, мають розглядатись в порядку господарського судочинства. Аналогічні постанови КГС ВС постановив 19.06.2018 у справі № 905/3377/15 та 13.10.2020 у справі № 910/6891/19.

Керуючись наведеним вище правовим висновком, КЦС ВС постановою від 19.05.2020 у справі № 727/5575/19-ц закрив провадження та зазначив, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарських судів.

1.2. Спори щодо оскарження рішення найвищого органу влади церкви не підлягають вирішенню в національних судах

Такий висновок зробив КЦС ВС в постанові від 19.05.2021, прийнятої в справі № 761/25084/20-ц за позовом Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета про визнання недійсними рішень та скасування реєстраційних дій.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішення, які оформлені постановою Помісного Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі - Помісний Собор УПЦ КП) від 15 грудня 2018 року, рішення Священного Синоду Української Православної Церкви (Православної Церкви України) (далі - Священний Синод УПЦ (ПЦУ), рішення, оформлені указом Митрополита Київського і всієї України, рішення ліквідаційної комісії релігійної організації та передавальний акт, є такими, що прийняті з грубим порушенням норм законодавства України, Статуту про управління Української Православної Церкви Київського Патріархату (далі - УПЦ КП) та Статуту релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП». Оскаржувані рішення порушують законні права та інтереси Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета, який, будучи обраним Предстоятелем УПЦ КП, отримав пожиттєвий статус Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України та відповідно до положень статуту став єдиним керівником релігійної організації «Київська Патріархія УПЦ КП», яка є релігійним адміністративним центром та центральним виконавчо-розпорядчим органом УПЦ КП.

У цій справі Верховний Суд скасував постанову апеляційного суду, який вважав, що розгляд цієї справи має відбуватись за правилами цивільного судочинства, та змінив ухвалу суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження в справі, виключивши з її мотивувальної частини посилання на те, що справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, додатково зазначивши таке.

Рішення, прийняті Помісним Собором, Священним Синодом, Митрополитом Київським і всієї України Предстоятелем ПЦУ ОСОБА_12 не є рішеннями, що можуть бути перевірені національним судом на відповідність вимогам законодавства чи статуту релігійної організації (об`єднання), оскільки такі рішення є внутрішньою діяльністю церкви. Здійснення державою в особі суду ревізії (перевірки) таких рішень свідчитиме про втручання останньої в діяльність церкви шляхом перебирання на себе функцій церковного суду, що є неприпустимим, позаяк порушує Конституцію України та закони України.

Законодавець надав релігійним організаціям в Україні право автономно здійснювати свою діяльність, визначати напрями цієї діяльності, утворювати в своєму складі необхідні органи для провадження діяльності, і зокрема, вирішувати відповідні спори у випадку їх виникнення, відокремлено від держави. Суди наділені повноваженням розглядати спори щодо релігійних організацій, проте у визначених випадках, наприклад, трудові спори, майнові спори тощо.

Такі висновки узгоджуються із висновками Верховного Суду, сформульованими у постанові колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 липня 2018 року у справі № 909/1012/17, згідно з якими спір, який виник між двома релігійними організаціями, тобто всередині Церкви, відносини між якими регулюються Кодексом Канонів Східних Церков, а не актами цивільного чи господарського законодавства, є внутрішньоцерковним спором, має вирішуватися церковним судом і не підлягає розгляду в національних судах жодної юрисдикції.

1.3. Вирішення питання про виключення позивача з членів церкви належить до виключних повноважень цієї церкви

28.12.2020 КЦС ВС прийняв постанову в справі № 572/1634/18, якою залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1 до релігійної громади церкви Християн Віри Євангельської Пятидесятників села Висове Сарненського району (далі - релігійної громади) про визнання недійсним рішення про вилучення (виключення) позивача з членів релігійної громади.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суди виходили з того, що церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, здійснюючи цю вимогу, державні органи в Україні не втручаються у внутрішнє самоуправління церкви і питання. Визначення кількості членів релігійної громади стосується внутрішньої діяльності церкви, а виключення позивача з членів церкви проведено з дотриманням положень її статуту.

Касаційний цивільний суд своє рішення, зокрема, мотивував тим, що статтею 35 Конституції України визначено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа - від церкви. Частиною четвертою статті 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» передбачено, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням). Відповідно до вказаної вище норми - діяльність релігійної громади регламентується статутом, а прийняття та виключення існуючих членів громади є прерогативою релігійної громади. Таким чином, установивши, що вирішення питання про виключення позивача з членів церкви ХВЄП села Висове належить до виключних повноважень цієї церкви і рішення про його виключення прийнято відповідачем з дотриманням статуту церкви, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

1.4. Юрисдикція господарських судів не поширюється на спір про визнання недійсним акта виданого церковним органом з підстав недотримання порядку встановленого, зокрема, Кодексом Канонів Східних Церков (Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium)

У постанові КГС ВС від 17.07.2018 у справі № 909/1012/17 зазначено, що настоятель Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення Української Греко-Католицької Церкви (далі - Монастир) звернувся до господарського суду Івано-Франківської області з позовом до Івано-Франківського Архієпархіального управління Української Греко-Католицької Церкви (далі - Церква) про визнання недійсним її Декрету від 30.05.2017 № 262.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Церквою в особі Архієпископа і Митрополита В. Ві

Перепроданий подарунок

Витребувати з чужого незаконного володіння можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності. Такий висновок зробив ВС в постанові №295/17812/18, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

2 червня 2021 року м.Київ №295/17812/18

Верховний Суд у складі колегії суддів другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого — КРАТА В.І.,
суддів: АНТОНЕНКО Н.О. (доповідач), РУСИНЧУКА М.М., КРАСНОЩОКОВА Є.В., ТІТОВА М.Ю.,

розглянувши в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Особи 3 на рішення Богунського районного суду м.Житомира від 20.06.2019 та постанову Житомирського апеляційного суду від 23.10.2019, встановив:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року Особа 1 звернувся з позовом до Особи 2, ТОВ «Асккорд», Особи 3, треті особи: приватний нотаріус Житомирського міського нотаріального округу Сєтак В.Я., реєстраційна служба Житомирського міського управління юстиції про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовні вимоги мотивував тим, що позивачу та його дочці Особі 4 належала на праві власності квартира за Адресою 1 (по 1/2 частині). 27.06.2012 позивач подарував свою частку Особі 4, яка 23.07.2012 продала квартиру Особі 2.

Рішенням Богунського райсуду від 22.11.2013 в справі №295/4725/13 договір дарування 1/2 частину квартири від 27.06.2012, укладений між позивачем та його дочкою, визнаний недійсним з моменту його вчинення та застосовано наслідки недійсності правочину.

Рішенням Богунського райсуду від 25.04.2014 в справі №295/2077/14 витребувано в Особи 2 1/2 частину квартири та повернуто у власність Особі 1; скасовано державну реєстрацію права власності за Особою 4 та Особою 2 на 1/2 частину квартири та зобов’язано реєстраційну службу Житомирського міського управління юстиції зареєструвати за Особою 1 право власності на 1/2 частину квартири.

Незважаючи на наявність рішення суду, яке набрало законної сили, Особа 2 передав спірну квартиру у статутний капітал ТОВ «Асккорд», яке на підставі ухвали Житомирського райсуду від 20.11.2015 про визнання мирової угоди від 17.09.2015, укладеної між ТОВ «Асккорд» та Особою 3, передало квартиру Особі 3 в рахунок погашення 660 тис. грн. заборгованості Особи 2 та ТОВ «Асккорд» перед Особою 3.

Вважаючи такі дії відповідачів незаконними, Особа 1 в порядку ч.1 ст.388 Цивільного кодексу просив витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ «Асккорд» 1/2 частину квартири за Адресою 1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Богунського райсуду від 20.06.2019 відмовлено у задоволенні позову Особи 1 до Особи 2, ТОВ «Асккорд», Особи 3, треті особи: приватний нотаріус Житомирського МНО Сєтака В.Я., реєстраційна служба Житомирського МУЮ про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Богунського райсуду від 25.04.2014 в справі №295/2077/14, яке залишене без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17.12.2014, встановлено, що 1/2 частина квартири за Адресою 1 вибула з володіння Особт 1 поза його волею, а тому позовні вимоги про витребування вказаної частини спірної квартири у Особи 2 та повернення її у власність позивача із реєстрацією за ним права власності на 1/2 частину квартири підлягають задоволенню.

Встановлено, що спірне майно незаконно вибуло з володіння позивача та витребувано з володіння Особи 2, а тому у Особи 2 не було права на подальше відчуження такого майна, у зв’язку з чим суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач обґрунтовано посилається на п.3 ч.1 ст.388 ЦК, яка визначає право особи на витребування майна в тому разі, коли воно вибуло з володіння власника не з його волі. Разом з тим, володільцем майна на час розгляду справи є Особа 3, проте позивач у позовній заяві просить витребувати майно у ТОВ «Асккорд», яке на час розгляду справи не є власником спірної квартири, а тому суд дійшов висновку, що вимоги до вказаної особи про витребування майна не ґрунтуються на вимогах закону.

Суд першої інстанції встановив, що ухвала Житомирського райсуду від 20.11.2015, якою визнано мирову угоду, укладену 17.09.2015 між ТОВ «Асккорд» та Особою 3, не відноситься до категорії рішень, за яким майно продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (ч.2 ст.388 ЦК).

Короткий зміст рішення апеляційного суду

Постановою ЖАС від 23.10.2019 апеляційну скаргу Особи 1 залишено без задоволення; рішення Богунського райсуду від 20.06.2019 залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції обґрунтовано керувався нормами чч.4, 5 ст.82 Цивільного процесуального кодексу, згідно яких обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Рішенням Богунського райсуду від 25.04.2014 в справі №295/2077/14 встановлено, що спірне майно вибуло з володіння Особи 1 поза його волею та підлягає витребуванню від добросовісного набувача в порядку п.3 ч.1 ст.388 ЦК, у зв’язку з чим суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що Особа 2 не мав права в подальшому розпоряджатися 1/2 частиною спірної квартири.

Апеляційний суд установив, що посилання в апеляційний скарзі Особи 3 на п.6 договору дарування від 27.06.2012 про те, що Особа 1 подарував 1/2 частину квартири дочці Особі 4 добровільно, без будь-яких погроз, примусу та насильства, на момент вчинення правочину був дієздатним та усвідомлював значення своїх дій, а це, на думку скаржника, означає наявність волі у позивача на відчуження 1/2 частини спірної квартири, що унеможливлює її витребування за ст.388 ЦК, є безпідставними, оскільки в іншій справі встановлено, що 1/2 частина квартири вибула з володіння Особи 1 поза його волею, а відповідно до ст.82 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням в справі, не доказуються при розгляді іншої справи.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2019 року Особа 3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Богунського райсуду від 20.06.2019 та постанову ЖАС від 23.10.2019, просить змінити мотиви відмови в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що висновок суду в справі №295/2077/14 про витребування майна з чужого незаконного володіння Особи 2 на користь Особи 1 є оцінкою суду і не може вважитися преюдиційною обставиною у справі, що розглядається. Вказує, що дарування квартири позивачем здійснено добровільно, а визнання такого договору в судовому порядку недійсним не свідчить про відсутність волі Особи 1 на відчуження належної йому 1/2 частини квартири, а тому підлягають виключенню із мотивувальних частини оскаржених судових рішень посилання на обставини про те, що квартира вибула із володіння Особи 1 поза його волею.

Суди безпідставно дійшли висновку про те, що ухвала Житомирського райсуду від 20.11.2015, якою визнано мирову угоду, укладену між ТОВ «Асккорд» та Особою 3, не може вважатися саме тим процесуальним рішенням, внаслідок якого здійснювався продаж квартири. Вказує, що 17.09.2015 між Особою 3 та ТОВ «Асккорд» укладено мирову угоду про закінчення виконавчого провадження, відповідно до умов якої в рахунок погашення заборгованості товариство передало заявнику спірну квартиру із статутного капіталу товариства. Мирова угода була подана до виконавчої служби та затверджена ухвалою суду, а тому відповідно до ч.2 ст.388 ЦК спірна квартира не може бути витребувана від добросовісного набувача, адже вона продана у порядку, встановленому для виконання судових рішень <…>.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що Особа 1 та Особа 4 були власниками по 1/2 частині квартири за Адресою 1 на підставі свідоцтва про право власності на житло від 26.06.2012 №*.

27.06.2012 Особа 1 на підставі договору дарування подарував Особі 4 належну йому 1/2 частину зазначеної квартири.

23.07.2012 Особа 4 відчужила вказану квартиру Особі 2 на підставі договору купівлі продажу.

Рішенням Богунського райсуду від 22.11.2013, залишеним у цій частині без змін рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 23.12.2013, договір дарування від 27.07.2012, укладений між Особою 1 і Особою 4, визнаний недійсним з моменту його вчинення.

Рішенням Богунського райсуду від 25.04.2014, яке набрало законної сили 27.12.2014, в справі за позовом Особи 1 до Особи 4, реєстраційної служби Житомирського МУЮ, Особи 2, треті особи: приватні нотаріуси Житомирського МНО Рогальська Р.І., Сєтак В.Я. про витребування майна, скасування державної реєстрації та державну реєстрацію права власності позов Особи 1 задоволено. Витребувано у Особи 2 1/2 частину квартири за Адресою 1 та повернуто її у власність Особи 1; скасовано державну реєстрацію права власності за Особою 4 на 1/2 частину вказаної квартири, набутої нею за договором дарування, укладеним 27.06.2012 між Особою 1 та Особою 4; скасовано державну реєстрацію права власності за Особою 2 на 1/2 частину квартири; зобов’язано реєстраційну службу Житомирського МУЮ зареєструвати за Особою 1 право власності на 1/2 частину квартири.

Ухвалюючи зазначене рішення, суд першої інстанції виходив із того, що 1/2 частина квартири за Адресою 1 вибула з володіння Особи 1 поза його волею, а тому позовні вимоги про витребування вказаної частини спірної квартири у Особи 2 та повернення її у власність позивача з реєстрацією за ним права власності на 1/2 частину квартири підлягають задоволенню.

Суд у вказаній справі встановив, що в п.10 укладеного між Особою 1 та Особою 4 27.06.2012 договору дарування 1/2 частини квартири за Адресою 1 зазначено, що обдаровувана гарантує право довічного користування дарунком Особу 1, а тому вона не мала права відчужувати 1/2 частину зазначеної квартири.

Відповідно до акта приймання-передачі майна, що вноситься до статутного капіталу ТОВ «Асккорд», від 8.08.2014 Особа 2 передав квартиру за Адресою 1 як майновий внесок до статутного капіталу ТОВ «Асккорд» на підставі протоколу №2 загальних зборів учасників зазначеного товариства від 8.08.2014.

Ухвалою Житомирського райсуду від 20.11.2015 визнано мирову угоду, укладену 17.09.2015 між ТОВ «Асккорд» та Особою 3 на виконання виконавчого листа Житомирського райсуду №278\785\15 від 21.08.2015 про стягнення в солідарному порядку з Особи 2 та ТОВ «Асккорд» на користь Особи 3 коштів у розмірі 660000 грн., за умовами якої ТОВ «Асккорд» передало стягувачу квартиру за Адресою 1.

Відповідно до Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно, держреєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об’єктів нерухомого майна щодо об’єкта нерухомого майна 22.02.2016 проведено державну реєстрацію права власності на квартиру за Адресою 1 за власником Особою 3 на підставі мирової угоди, укладеної між Особою 3 та ТОВ «Асккорд», ухвали Житомирського райсуду від 20.11.2015, акту приймання-передачі від 2.12.2015 <…>.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до ч.1 ст.388 ЦК якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах ВС.

У пп.142, 146, 147 постанови Великої палати ВС від 14.11.2018 у справі №183/1617/16-ц зроблено висновок, що «метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю). Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів стст.387 і 388 ЦК, є неефективними. Власник з дотриманням вимог стст.387 і 388 ЦК може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника».

У постанові Верховного Суду України від 16.08.2017 у справі №6-54цс17 зроблено висновок, що «право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч.1 ст.388 ЦК залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Крім того, витребувати можна лише індивідуально визначене майно, однак апеляційний суд витребував 1/2 частину спірної квартири з володіння Особи 3 у власність Особи 1, не з’ясувавши, чи це майно виділене в натурі».

Згідно з абз.1 ч.1 ст.184 ЦК річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її.

У постанові ВС у складі колегії суддів другої судової палати КЦС від 29.10.2018 у справі №612/553/15-ц вказано, що «індивідуалізація речі — це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмітних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють в необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору».

У справі, що переглядається, позивач просив суд витребувати 1/2 частину квартири за Адресою 2. Матеріали справи не містять інформації про те, чи виділена позивачу його частка квартири в натурі.

За таких обставин висновок суду про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення стст.387, 388 ЦК, є помилковими, оскільки витребувати можна індивідуально визначену річ, а не частку в праві спільної часткової власності.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, відмовив в задоволенні позову з інших мотивів, а тому рішення Богунського райсуду від 20.06.2019 та постанову ЖАС від 23.10.2019 про відмову у витребуванні 1/2 частини квартири слід змінити, виклавши їх мотивувальні частини у редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення суду першої та апеляційної інстанцій, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, що відповідно до ст.412 ЦПК є підставою для зміни її мотивувальної частини.

Оскільки суди дійшли правильного по суті висновку щодо відмови в задоволенні позовних вимог, проте помилилися щодо мотивів такої відмови, оскаржені рішення Богунського райсуду від 20.06.2019 та постанова ЖАС від 23.10.2019 підлягають зміні з викладенням їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Керуючись стст.400, 409, 410, 412, 416 ЦПК, ВС

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу Особи 3 задовольнити частково.

Рішення Богунського районного суду м.Житомира від 20.06.2019 та постанова Житомирського апеляційного суду від 23.10.2019 змінити, виклавши її мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарже

Незаконне звільнення та поновлення на роботі: судова практика

Автор:
Анастасія Блинду, адвокат Адвокатського об’єднання "Лещенко, Дорошенко і партнери"
Судову практику дослідила адвокат Адвокатського об’єднання "Лещенко, Дорошенко і партнери" Анастасія Блинду

Кожній людині за Конституцією України та міжнародно-правовими актами, ратифікованими Україною, гарантовано одне з фундаментальних соціально-економічних прав: право на працю - тобто право заробляти собі на життя працею, яку вільно обирає особа, а держава зобов'язана утверджувати за забезпечувати таке право (стаття 43 Конституції України). Також, право на працю закріплено статтею 6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, ратифікований державою Україна 19.10.1973 року.

Однак, важливим є не лише декларування та закріплення державою цього права на законодавчому рівні, а й належною реалізацію й дотриманням державою цього права у правозастосовній практиці. При цьому, однією з найважливіших, на нашу думку, гарантій реалізації права на працю є судовий захист права людини від незаконного звільнення, яка закріплена також статтею 43 Конституції України та міжнародними нормативно-правовими актами.

У свою чергу, реалізацію цієї конституційної гарантії забезпечено системою норм, у першу чергу, трудового законодавства, в яких встановлено порядок, процедуру та систему захисту громадянина від незаконного звільнення.

При цьому, трудове законодавство не розповсюджується на всі спори, які виникають у зв'язку зі звільненням працівника та подальшим його зверненням за захистом порушеного права на працю, а тільки на ті, що регулюються нормами КЗпП України та відповідно підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

Окремою категорією спорів з приводу незаконного звільнення - спори з приводу звільнення з публічної служби, які в першу чергу регулюються спеціальним законодавством (галузевим), а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано такі правовідносини або ж у випадку коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.

Чинним Кодексом адміністративного судочинства України (пункт 17 частини 1 статті 4) закріплено поняття публічної служби, відповідно до якого публічна служба - це діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування й такі спори підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства відповідно.

Отже, актуальну судову практику спорів про незаконне звільнення та поновлення працівника на роботі слід розглядати саме з урахуванням контексту розмежування: публічних спорів та спори, які підлягають розгляду у порядку цивільного судочинства.

1. Актуальні та корисні приклади судової практики у справах про незаконне звільнення та поновлення на роботі на підставі КЗпП України.

1.1. Так, однією з менш захищених категорій працівників, які звертаються до суду за захистом свого порушеного трудового права є особи, які звільнені на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України - припинення трудового договору з підстав, передбачених контрактом. У цій категорії справ суди досить часто стають на сторону роботодавця, визнаючи законним звільнення з таким формулюванням.

Варто зазначити, що ч. 3 ст. 21 КЗпП України визначено контракт як особливу форму трудового договору, в якому визначено строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення та організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Контракт, як особлива форма трудового договору, спрямований на забезпечення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності та професійні навички, підвищення взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника (пункт 4 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.05.2019 року у справі № 452/970/17 вказала на те, що «37. У контракті можуть визначатися додаткові, крім встановлених чинним законодавством, підстави його розірвання. У разі розірвання контракту з ініціативи роботодавця з підстав, установлених у контракті, але не передбачених чинним законодавством, звільнення проводиться за пунктом 8 статті 36 КЗпП України з урахуванням гарантій, встановлених чинним законодавством і контрактом (пункти 17 і 21 Положення про порядок укладання контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 року № 170). 38. Виходячи з особливостей зазначеної форми трудового договору, спрямованої на створення умов для виявлення ініціативності та самостійності працівників з урахуванням їх індивідуальних здібностей і професійних навичок, закон надав право сторонам при укладенні контракту самим установлювати їхні права, обов`язки та відповідальність, зокрема, як передбачену нормами КЗпП України, так і підвищену відповідальність керівника і додаткові підстави розірвання трудового договору (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 757/42262/15-ц)».

Виходячи з цього, в кожному конкретному випадку, суди досліджують умови укладеного контракту, конкретні пункту контракту, порушення яких ставляться у провину працівнику та відповідно конкретні докази на підтвердження порушення умов укладеного контракту та його припинення.

Тому, фактично основними підставами для поновлення на роботі особи, які звертаються до суду зазначають наступні: а) відсутність вини у порушеннях, які ставлять у провину працівнику й які стали підставою для припинення трудового контракту; б) припинення трудового контракту під час тимчасової непрацездатності працівника, перебування його у відпустці.

а) у справах, в яких позивачі посилаються на відсутність вини у порушеннях умов контракту, які йому ставляться у провину, Верховний Суд вказує на те, що відповідальність за невиконання підприємством цього обов'язку покладається саме на керівника, а контракт лише встановлює вид такої відповідальності - припинення дії контракту (наприклад постанова Верховного Суду від 30.08.2018 року у справі № 463/3091/15.

б) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15.09.2020 року у справі № 205/4196/18 фактично поставила крапку у спорах щодо припинення трудового контракту під час тимчасової непрацездатності працівника, перебування його у відпустці.

Так, у цій постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від попередніх висновків у таких правовідносинах та вказала на те, що «… гарантія частини третьої статті 40 КЗпП України поширюється на випадки припинення контракту з працівником за пунктом 8 частини першої статті 36 КЗпП України. А у разі порушення цієї гарантії негативні наслідки слід усувати шляхом зміни дати звільнення позивача, визначивши датою припинення трудових відносин перший день після закінчення періоду тимчасової непрацездатності (відпустки)».

Отже, у таких справах судам насамперед слід досліджувати саме звільнення на предмет законності та, у випадку встановлення обставин законності припинення трудового контракту, суди повинні змінити дату звільнення таких осіб, а у випадку ж встановлення незаконності звільнення та існування факту звільнення осіб, під час їх тимчасової непрацездатності, перебування у відпустці, то такі особи підлягають поновленню на попередній роботі.

Разом з тим, особи, які звертаються до суду для захисту своїх порушених трудових прав слід ретельно досліджувати всі обставини свого звільнення та докази, якими таке звільнення обґрунтовується та наводити суду всі допущені роботодавцем порушення.

Прикладом такого є постанова Великої Палати Верховного Суду від 15.09.2020 року у справі № 205/4196/18, яка стосувалась звільнення особи із займаної посади на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України з формулюванням причини - невиконання чи неналежне виконання обов'язків, передбачених контрактом.

У цій справі, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та передаючи справу для нового її розгляду до суду першої інстанції, Велика Палата Верховного Суду погодилась із висновками особи, яка подала касаційну скаргу та вказала на те, що звільнення на підставі пункту 8 статті 36 КЗпП України з формулюванням причини - невиконання чи неналежне виконання обов'язків, передбачених контрактом не може вважатися законним без визначення конкретних умов контракту, які не виконував чи неналежним чином виконував працівник, і без встановлення на підставі належних і допустимих доказів допущених ним конкретних порушень.

Велика Палата Верховного Суду зробила наступні висновки: 1) суди не навели мотивів прийняття або відхилення аргументів позивача про те, що визначеними в оскарженому наказі причинами звільнення є не порушення конкретних умов контракту, а порушення вимог статуту дочірнього підприємства, незабезпечення високого рівня виконавської дисципліни, неналежне виконання наказів і доручень, вчинення дій, які суперечать інтересам дочірнього підприємства; 2) висновки щодо наявності підстав для звільнення позивача суди мотивували, зокрема, датованою 22 березня 2017 року довідкою перевірки окремих питань фінансово-господарської діяльності дочірнього підприємства, тоді як наказ про звільнення позивача виданий 16 березня 2017 року; 3) оскаржений наказ про звільнення обґрунтований, зокрема, попереднім притягненням позивача до дисциплінарної відповідальності, тоді як позивач звільнений через порушення ним умов контракту згідно з пунктом 8 статті 36 КЗпП України, а не на підставах порушення працівником трудової дисципліни (пункти 3, 4, 7, 8 статті 40, пункт 1 статті 41 КЗпП України); 4) суд першої інстанції у рішенні не відобразив у резолютивній частині висновок суду щодо суті вимоги про скасування наказу про звільнення.

1.2. Незмінною є практика Верховного Суду щодо застосування положень статті 2401 КЗпП України у правовідносинах щодо звільнення працівників, не дивлячись на посилання відповідачів у таких випадках на положення ч. 3 ст. 96 ЦК України, згідно з якою учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

Згідно вимог статті 2401 КЗпП України у разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника), виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу. Одночасно орган, який розглядає трудовий спір, визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу. На такого працівника поширюються пільги і компенсації, передбачені статтею 493 цього Кодексу для вивільнюваних працівників, а його зайнятість забезпечується відповідно до Закону України «Про зайнятість населення».

Так, у такій категорії спорів суди, встановлюючи, що звільнення особи відбулось незаконного або ж із порушенням порядку та процедури звільнення, однак встановивши обставину перебування юридичної особи у стадії ліквідації або припинення юридичної особи у встановленому законом порядку, а його поновлення на попередній неможливе внаслідок цього, то визнає таку особу звільненої за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, а виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу покладає на ліквідаційну комісію або власника (орган, уповноважений управляти майном ліквідованого підприємства, установи, організації, а у відповідних випадках - правонаступника). При цьому, власником юридичної особи, яка припинена у встановленому законом порядку без правонаступників є засновник цієї юридичної особи, який й несе відповідальність перед незаконно звільненою особою.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 27.06.2018 року у справі № 344/7932/16-ц.

1.3. Актуальними є висновки Верховного Суду у справах щодо звільнення працівника на підставі за пунктом 4 статті 40 КЗпП України (прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом)), відповідно до яких суд касаційної інстанції вказує на те, що неправомірним є звільнення за прогул працівника, робоче місце якого належно не зафіксоване.

Прикладом таких висновків Верховного Суду викладені у постанові від 03.02.2021 року у справі № 278/1232/18, в якій вказано наступне: «В наказах роботодавця про прийняття позивача на роботу від 12 травня 2015 року та про її переведення від 30 вересня 2016 року відсутня інформація щодо визначення робочого місця.

З огляду на викладене суд апеляційної інстанції, встановивши, що ТОВ «Авто Просто» не визначило відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце ОСОБА_1, дійшов обґрунтованого висновку, що самого факту порушення трудової дисципліни немає, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено».

Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові від 08.05.2019 року у справі № 489/1609/17, в якій суд касаційної інстанції вказав на наступне: «…суди на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем було доведено належними та допустимим доказами виконання роботи саме у м. Миколаєві. ТОВ «ТАПФЛО» не визначено відповідно до статті 29 КЗпП України робоче місце ОСОБА_8, тому сам факт порушення трудової дисципліни відсутній, оскільки не може бути поставлено в провину працівнику відсутність на робочому місці, місцезнаходження якого не було повідомлено. Крім того, оскільки з часу працевлаштування робота позивачем виконувалась у м. Миколаєві, а місцезнаходження підприємства визначено у м. Києві, повідомлення роботодавцем у листі від 09 лютого 2017 року № 22 про те, що робоче місце позивача знаходиться у с. Петрівське Бориспільського району Київської області і подальше звільнення за прогул 21 лютого 2017 року є недотриманням відповідачем, визначеного частиною третьою статті 32 КЗпП України, двомісячного строку повідомлення працівника про зміну істотних умов праці, а саме зміну населеного пункту, у якому знаходиться робоче місце. Переведення ОСОБА_8 як з м. Миколаєва, так і з м. Києва, до с. Петрівське Бориспільського району Київської області, яке є іншим населеним пунктом, за відсутності згоди останнього є незаконним, а, отже, невихід працівника на роботу у зв`язку з незаконним переведенням не можна вважати прогулом без поважних причин, тому суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що таке звільнення є незаконним».

Указані висновки Верховного Суду особливо є актуальними для працівників, які перейшли на дистанційну форму роботи, в тому числі із запровадженням карантинних обмежень на території України.

1.4. Також, цікавими є висновки Верховного Суду, які хоча й не стосуються звільнення працівника з ініціативи роботодавця, однак є досить актуальними для осіб, яких призначено на посаду директора юридичної особи, однак останні не можуть звільнитись із займаної посади за власним бажанням з огляду на певні фактори на які така особа фактично жодним чином не може вплинути.

Так, у провадженні Верховного Суду перебували дві справи відповідно до яких суд касаційної інстанції захистив трудові права особи, яка звернулась до суду, вирішивши, що трудові відносини між особою, яка звернулась до суду та роботодавцем підлягають припиненню на підставі частини першої статті 38 КЗпП України.

У постанові Верховного Суду від 03.07.2019 року у справі № 520/11437/16-ц йде мова про те, що особою було подано заяву про звільнення його з посади директора товариства за власним бажанням, однак у зв`язку з неявкою єдиного учасника на загальні збори він позбавлений

Відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів: нові можливості для платників податків

Законом України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» було визначено деякі аспекти порядку відповідальності контролюючих органів та їхніх посадових (службових) осіб.

Ігор Дашутін,

Доктор юридичних наук, доцент, суддя Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду

Питання відповідальності контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб вже давно ставало предметом обговорення як науковців, так і практиків, як через друкування відповідних публікацій, так і під час виступів на наукових і науково-практичних конференціях («круглих столах»). Однак довгий час все це так і залишалось висловлюванням думок та пропозицій, не переходячи у площину нормативно-правового закріплення. Та от, нарешті Законом України від 16 січня 2020 року № 466-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо вдосконалення адміністрування податків, усунення технічних та логічних неузгодженостей у податковому законодавстві» було визначено деякі аспекти порядку відповідальності контролюючих органів та їхніх посадових (службових) осіб.

Нова спроба вирішити старе питання

Згідно із підпунктом 4.1.3 п. 4.1 ст. 4 Податкового кодексу України (далі — ПК України), одним із принципів, на яких ґрунтується податкове законодавство України, є невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства. Так, відповідно до положень п. 21.3 ст. 21 ПК України (в редакції Закону від 7 грудня 2017 р. № 2245-VIII) шкода, завдана платнику податків неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи контролюючого органу, має відшкодовуватися за рахунок коштів державного бюджету, передбачених для фінансування цього органу, незалежно від вини цієї особи. Втім, реального нормативно визначеного механізму застосування цієї норми фактично не було. Тому на практиці навряд чи можна було знайти багато судових рішень щодо відшкодування такої шкоди.

Більш того, суперечить логіці ситуація, коли на нормативно-правовому рівні, зокрема, відповідно до ст. 109 ПК України (у редакціях від 2 грудня 2010 р. до 16 січня 2020 р.) передбачалось, що податковим правопорушенням є протиправні діяння (дія чи бездіяльність) (1) платників податків, (2) податкових агентів та/або їхніх посадових осіб, а також (3) посадових осіб контролюючих органів. При цьому, вже згідно зі ст. 110 ПК України (так само, у редакціях від 2 грудня 2010 р. і включно до 16 січня 2020 р.), яка, до речі, мала назву «Особи, які притягаються до відповідальності за вчинення правопорушень», до таких осіб належали тільки (1) платники податків і (2) податкові агенти (та/або їх посадові особи). Тобто, за ст. 109 ПК України посадові особи контролюючих органів (що належали до суб’єктного складу) могли вчинити податкове правопорушення [тут і далі виокремлено автором], однак водночас за ст. 110 ПК України вони не належали до осіб, які мали притягатись до відповідальності за вчинення таких правопорушень. Та й у нормах статей 117–1281 ПКУ не містилось складів податкових правопорушень, суб’єктом яких визначались би посадові особи контролюючих органів або ж самі контролюючі органи.

І ось, згідно із абзацом першим п. 114.1 ст. 114 ПК України (яка набрала чинності з 1 січня 2021 року) особа, чиї права та/або законні інтереси порушено, має право на відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб. Також відповідно до абзацу другого того самого п. 114.1 ст. 114 ПК України шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб, відшкодовується державою за рахунок коштів державного бюджету незалежно від вини контролюючого органу, його посадових (службових) осіб.

Однак фактично нічого нового ці норми не закріпили. Адже, як вже зазначалося вище, п. 21.3 ст. 21 ПК України і раніше передбачав, що шкода, завдана платнику податків неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи контролюючого органу, має відшкодовуватися за рахунок коштів державного бюджету, передбачених для фінансування цього органу, незалежно від вини цієї особи. Крім того, перелік прав платників податків ці норми не доповнили і не розширили. Зокрема, відповідно до підпункту 17.1.11 п. 17.1 ст. 17 ПК України (ще у першій редакції від 2 грудня 2010 р., а на сьогодні в редакції від 16 січня 2020 р.) платник податків мав і має право на повне відшкодування шкоди (раніше – збитків [шкоди]), заподіяної незаконними діями (бездіяльністю) контролюючих органів (їхніх посадових осіб), у встановленому законом порядку.

Тож виникає запитання про співвідношення між підпунктом 17.1.11 п. 17.1 ст. 17, п. 21.3 ст. 21 і «новим» п. 114.1 ст. 114 ПК України. Щонайменше викликає сумніви доцільність подібного дублювання із невеликими стилістичними змінами однакових за своїм змістом та смисловим навантаженням положень. Логічніше було б внести зміни до підпункту 17.1.11 п. 17.1 ст. 17 та п. 21.3 ст. 21 ПК України, виклавши їх у редакції абзацу першого та абзацу другого, відповідно, п. 114.1 ст. 114 ПК України.

Єдине, чим у даному разі відрізняється ст. 114 ПК України — це наявність у ній такої категорії, як «особа». Внаслідок цього може скластися хибне уявлення, що за цією нормою моделюється ситуація, а отже охороняються такі суспільні відносини, коли протиправні рішення, дії чи бездіяльність контролюючого органу, його посадових (службових) осіб порушують права та/або законні інтереси особи, що не є платником податків. Що знову таки викликає запитання про доцільність та доречність використання такого категоріального апарату, адже у п. 114.4 ст. 114 ПК України вже ідеться про платника податків. Тож, напевно, варто виходити з того, що під особами у даному випадку розуміються фізичні та юридичні особи (платники податків).

Розмір шкоди

При цьому в око впадають і деякі інші відмінності, зокрема, відповідно до абзацу першого ст. 114 ПК України особа має право на відшкодування шкоди, а відповідно до підпункту 17.1.11 п. 17.1 ст. 17 ПК України платник податків має право на повне відшкодування шкоди. Тобто, чомусь застосовують різні підходи щодо визначення розміру шкоди, яка підлягає відшкодуванню. Водночас певне уточнення стосовно цього міститься у абзаці першому п. 114.2 ст. 114 ПК України, в якому зазначається, що шкода відшкодовується в повному обсязі. У такий спосіб начебто нівелюється різниця у визначенні розміру шкоди до відшкодування.

Однак в абзаці другому п. 114.2 ст. 114 ПК України закріплюється певне виключення із визначення розміру шкоди, зокрема зазначається, що особа, чиї права порушені, за наявності обставин, передбачених п. 128.2 ст. 128 ПК України, має право заявити вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати, встановленої станом на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними, у порядку, передбаченому законодавством.

Зокрема, відповідно до п. 128.2 ст. 128 ПК України (яка також набрала чинності з 1 січня 2021 року) у розмірі однієї мінімальної заробітної плати відшкодовується шкода, спричинена:

1) безпідставною відмовою в набутті, а так само безпідставною втратою особою статусу платника податку або платника одного з податків, набуття та/або анулювання (втрата) якого відбувається за рішенням контролюючого органу;

2) порушенням строків повернення сум бюджетного відшкодування, в результаті невнесення або несвоєчасного внесення даних до Реєстру заяв про повернення суми бюджетного відшкодування та/або в результаті порушення строків початку проведення камеральної перевірки, передбаченої п. 200.10 ст. 200 ПК України, а також перевірки, передбаченої п. 200.11 ст. 200 ПК України;

3) прийняттям рішення про використання майна, коштів, майнових прав, визначених у п. 87.3 ст. 87 ПК України, як джерела погашення грошового зобов’язання або податкового боргу платника податків;

4) перешкоджанням звільненню майна платника податків з-під режиму тимчасового затримання (див.: пункти 94.7–94.9 ст. 94 ПК України);

5) незаконним застосуванням арешту майна або коштів на рахунках платника податків (див. ст. 94 ПК України). При цьому варто звернути увагу на те, що у п. 94.13 ст. 94 ПК України теж передбачається, що платник податків має право на відшкодування збитків та немайнової шкоди, завданих контролюючим органом внаслідок неправомірного застосування арешту майна такого платника податків, за рахунок коштів державного бюджету, передбачених контролюючим органам, згідно із законом. Рішення про таке відшкодування приймається судом;

6) безпідставним внесенням даних про наявність податкового боргу платника податків або несвоєчасним внесенням чи невнесенням даних про відсутність податкового боргу платника податків.

І хоча у п. 128.2 ст. 128 ПК України не зазначається, що цей перелік є вичерпним, однак, через відсутність вказівки на можливість інших обставин виходить, що вказані обставини є виключними. При цьому не вимагається доведення ні факту спричинення шкоди, ні тим більше її розміру. Зокрема, відповідно до останнього речення абзацу другого п. 114.2 ст. 114 ПК України у такому разі доведенню підлягає лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності. Тобто, навіть за відсутністю фактичної (принаймні матеріальної) шкоди платник податків насправді може отримати її відшкодування. Однак і шкода, згідно із абзацом третім п. 114.2 ст. 114 ПК України, понад одну мінімальну заробітну плату відшкодуванню не підлягає.

Відтак, можна припустити, що за вказаними у п. 128.2 ст. 128 ПК України обставинами розмір шкоди автоматично становить одну мінімальну заробітну плату, встановлену на дату визнання таких рішень, дій чи бездіяльності незаконними. Винятковими є лише ті випадки, коли платник податків з якихось причин забажає відшкодування шкоди у меншому розмірі. Можливо, це можна пояснити тим, що у випадку спроби відшкодувати шкоду в повному обсязі, її розмір може виявитися меншим, ніж одна мінімальна заробітна плата. У той же час виникає питання й про законність такого обмеження розміру шкоди, який підлягає відшкодуванню за обставин, коли фактично спричинена платнику податків шкода є більшою за одну мінімальну заробітну плату.

Іншим варіантом тлумачення положень п. 114.2 ст. 114 та п. 128.2 ст. 128 ПК України може бути те, що відшкодуванню не підлягає шкода понад встановлений розмір однієї мінімальної заробітної плати, лише у випадку, коли платник податків скористався правом, передбаченим у абзаці другому п. 114.2 ст. 114 ПКУ, та вирішив доводити лише сам факт протиправності рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів та/або їхніх посадових (службових) осіб. У випадку ж, коли платник податків не заявив вимоги про відшкодування шкоди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати згідно із абзацом другим п. 114.2 ст. 114 ПКУ, то він може претендувати на повне відшкодування в порядку, передбаченому законодавством.

І враховуючи, що положення п. 114.2 ст. 114 ПК України допускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків та, послуговуючись положеннями підпункту 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 та п. 56.21 ст. 56 ПК України можна доволі впевнено припустити, що у цьому разі положення п. 114.2 ст. 114 ПК України мають тлумачитись на користь саме платників податків. Тобто, положення абзацу третього п. 114.2 ст. 114 ПК України не повинні унеможливлювати повне відшкодування шкоди платникові податків (понад розмір однієї мінімальної заробітної плати) як такої, навіть за наявності обставин, передбачених п. 128.2 ст. 128 ПК України. Себто, платник податків не зобов’язаний заявляти вимоги про відшкодування шкоди у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за наявності обставин, визначених у п. 128.2 ст. 128 ПК України. У разі, якщо платник податків не скористався цим правом (не заявив вимоги), то при тих самих обставинах, визначених у п. 128.2 ст. 128 ПК України, він може претендувати на повне відшкодування шкоди (понад розмір однієї мінімальної заробітної плати). Але у такому випадку йому прийдеться доводити не лише протиправність рішень, дій чи бездіяльності контролюючих органів та/або їхніх посадових (службових) осіб, а ще й наявність та розмір шкоди і причинний зв’язок між рішенням, дією чи бездіяльністю та спричиненою шкодою.

Що ж стосується якісного складу шкоди, яка однозначно підлягає відшкодуванню у повному розмірі, то він відображений у п. 114.3 ст. 114 ПК України. Зокрема, така шкода може включати:

1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна платника податків;

2) додаткові витрати, понесені платником податку (при цьому уточняється, що до таких витрат відносяться (1) штрафні санкції, сплачені контрагентам платника податку, (2) вартість додаткових робіт, послуг, додатково витрачених матеріалів тощо; тобто перелік додаткових витрат цим не обмежується);

3) документально підтверджені витрати, пов’язані з адміністративним та/або судовим оскарженням незаконних (протиправних) рішень, дій або бездіяльності контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб (при цьому також уточняється, що до таких витрат належать: (1) юридичний супровід, не пов’язаний із захистом, наданим адвокатом, (2) відрядження працівників або представників платника податку, (3) залучення експертів, (4) отримання необхідних доказів, (5) виготовлення копій документів тощо; отже, цей перелік також не є вичерпним).

Однак, згідно із останнім реченням підпункту 114.3.3 п. 114.3 ст. 114 ПК України сума відшкодування витрат, пов’язаних саме з адміністративним та/або судовим оскарженням незаконних (протиправних) рішень, дій або бездіяльності контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб не повинна перевищувати п’ятдесяти розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня календарного року, в якому приймається відповідне судове рішення або рішення іншого органу, у передбачених законом випадках. Так само, як і у абзаці другому п. 114.2 ст. 114 ПК України, у підпункті 114.3.3 п. 114.3 ст. 114 ПК України також встановлюється обмеження розміру шкоди, що підлягає відшкодуванню. Отже, згідно п. 114.3 ст. 114 ПК України виходить, що у повному розмірі можуть відшкодовуватись: 1) вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна платника податків; 2) додаткові витрати, понесені платником податку (не пов’язані з адміністративним та/або судовим оскарженням незаконних (протиправних) рішень, дій або бездіяльності контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб).

Законодавство про відшкодування шкоди

Тож, враховуючи положення абзацу першого п. 114.2 ст. 114 ПК України, зокрема те, що шкода, заподіяна протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб, що визнаються податковими правопорушеннями відповідно до ПК України, відшкодовується в повному обсязі в порядку, передбаченому законодавством про відшкодування шкоди, необхідно визначити, що це за законодавство та у чому саме полягає цей порядок.

У зв’язку з цим, визначальними мають бути положення ст. 5 ПК України, зокрема відповідно до п. 5.1 цієї статті поняття, правила та положення, установлені ПК України та законами з питань митної справи, застосовуються виключно для регулювання відносин, передбачених статтею 1 ПК України (тобто, відносин, що виникають у сфері справляння податків і зборів). У свою чергу, згідно із п. 5.3 ст. 5 ПК України інші терміни, що застосовуються у ПК України і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами. Отже, враховуючи те, що у ПК України немає норм, які б визначали порядок відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю контролюючих органів, їхніх посадових (службових) осіб, маємо орієнтуватись на інші закони, зокрема — на законодавство про відшкодування шкоди.

Так, перш за все варто зазначити, що відповідно до ст. 56 Конституції України кожен (себто людина і громадянин) має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів

Відповідальність поручителя

Після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги у кредитора. Такий висновок зробив ВС в постанові №924/181/20, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд

Іменем України

Постанова

14 червня 2021 року м.Київ №924/181/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

головуючої — ВОЛКОВИЦЬКОЇ Н.О.,
суддів: МОГИЛ С.К., СЛУЧ О. В.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Агротек» на рішення Господарського суду Хмельницької області від 24.11.2020 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 25.01.2021 у справі за позовом ТОВ «Сварог-Дністер» до:

1) ТОВ «Серединецьке»,

2) ТОВ «Агротек»

про визнання припиненою поруки за договором від 30.03.2018 №2П/8АФ-15,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. 27.02.2020 на адресу ГСХО надійшла позовна заява ТОВ «Сварог-Дністер» до ТОВ «Серединецьке» та ТОВ «Агротек» про визнання припиненою поруки за договором поруки від 30.03.2018 №2П/8АФ-15.

Позивач, вважаючи, що додатковими угодами до договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 без повідомлення ТОВ «Сварог-Дністер» було внесено зміни, якими збільшено відповідальність останнього, як поручителя за договором поруки від 30.03.2018 №2П/8АФ-15, а також враховуючи не звернення відповідача-2 з вимогою до поручителя протягом відповідного строку з дня настання строку виконання забезпеченого порукою зобов’язання, наявні підстави для визнання поруки за вказаним договором припиненою.

2. Фактичні обставини справи, встановлені судами

2.1. Як установили суди попередніх інстанцій і свідчать матеріали справи, 11.03.2015 між ТОВ «Агротек» (лізингодавець) та ТОВ «Серединецьке» (лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу №8АФ-15, за умовами п.1.1 якого відповідно до умов цього договору лізингодавець зобов’язується передати на умовах фінансового лізингу у платне користування предмет лізингу (майно), а лізингоодержувач зобов’язаний прийняти майно та зобов’язується сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору. Ціна одиниці, кількість і загальна вартість майна на момент укладення цього договору наведені в додатку №1 «Специфікація».

Згідно з п.10.1 договору лізингу ціна договору становить гривневий еквівалент $314117,45, що за міжбанківським курсом договору на дату його укладання становить 6816348,67 грн.

Строк дії договору з 11.03.2015 до 20.12.2017, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами всіх зобов’язань за цим договором. Зазначений строк може бути змінений відповідно до умов даного договору (п.11.1 договору лізингу).

Всі зміни і доповнення до даного договору оформляються додаткової угодою, що підписується сторонами та є невід’ємною частиною даного договору.

13.07.2016 сторони уклали до договору лізингу додаткову угоду №2, в якій дійшли згоди внести зміни до договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15, виклавши п.10.2.1, 10.1. та графік внесення лізингових платежів (додаток №2) у новій редакції. Зокрема, п.10.2.1 викладено в редакції: «Платежі як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно становлять гривневий еквівалент $84412,57, що за міжбанківським курсом договору на дату його укладання становлять 1831752,77 грн. Платежі як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно у гривнях підлягають перерахунку у відповідності до п.3.5.2 договору»; п.10.1 викладено в редакції: «Ціна договору становить гривневий еквівалент $335662,57, що за міжбанківським курсом договору на дату його укладання становить 7283877,77 грн.». Також викладено в новій редакції додаток №2 (графік внесення лізингових платежів) до договору лізингу (останній платіж — 20.12.2017).

Крім того, згідно з п.2 додаткової угоди №2 сторони погодили сплату простроченої заборгованість по сплаті чергових лізингових платежів згідно графіку внесення лізингових платежів за вересень 2015 — червень 2016 року в розмірі $99745,77.

Також сторони дійшли згоди внести зміни в п.7.2 договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15, виклавши його у такій редакції: «7.2. У випадку, якщо лізингоодержувач порушить строк оплати будь-якого лізингового платежу, який встановлений в графіку, лізингоодержувач несе відповідальність перед лізингодавцем у вигляді сплати 365% річних від суми простроченого лізингового платежу (відповідно до ч.2 ст.625 Цивільного кодексу)» (п.4 додаткової угоди №2).

У п.5 додаткової угоди №2 зазначено, що враховуючи зміну строків платежу за графіком, сторони дійшли згоди подовжити строк дії договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 до 20.12.2017 включно.

З протоколу загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю «Сварог-Дністер», від 29.03.2018 №29/03-2018/СД вбачається, що загальними зборами учасників товариства з обмеженою відповідальністю «Сварог-Дністер», прийнято рішення, про надання згоди на укладення ТОВ «Агротек», ТОВ «Серединецьке» та позивачем трьохсторонніх договорів поруки з метою гарантування виконання ТОВ «Серединецьке» грошових зобов’язань, в тому числі, за договорами фінансового лізингу (зі змінами та доповненнями), що укладений між ТОВ «Агротек» та ТОВ «Серединецьке» — від 11.03.2015 №8АФ-15.

30.03.2018 між ТОВ «Агротек» (лізингодавець), ТОВ «Сварог-Дністер» (поручитель) та ТОВ «Серединецьке» (лізингоодержувач) укладено договір поруки №2П/8АФ-15, відповідно до п.1.1 якого його предметом є зобов’язання поручителя перед лізингодавцем в повному обсязі солідарно відповідати за виконання лізингоодержувачем своїх зобов’язань перед лізингодавцем, які випливають з умов договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15, а також усіх додаткових угод до нього, які можуть бути укладені до закінчення строку дії договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 (основний договір).

У п.1.2 договору поруки сторони встановили, що зобов’язання поручителя перед лізингодавцем є безумовним і ніяких інших умов, крім передбачених цим договором та основним договором, не потребують.

Поручитель свідчить, що він ознайомлений зі змістом основного договору та обсягом зобов’язань лізингоодержувача за основним договором, повністю з ними згоден, ніяких заперечень, а також непорозумінь щодо його положень не має. Для внесення будь-яких змін та доповнень до основного договору лізингодавцю та лізингоодержувачу не потрібно отримувати згоду поручителя на внесення таких змін (п.1.3 договору поруки).

Пунктами 2.1—2.3 договору поруки передбачено, що у випадках неможливості виконання лізингоодержувачем своїх зобов’язань за основним договором: — лізингодавець має право на свій розсуд пред’явити свої вимоги безпосередньо до поручителя чи лізингоодержувача або обом сторонам одночасно, повідомивши поручителя про прострочення лізингоодержувачем своїх зобов’язань за основним договором протягом 2 робочих днів з моменту прострочення лізингоодержувачем забезпеченого порукою зобов’язання; — лізингоодержувач не пізніше ніж за 3 банківських дня до моменту настання строку виконання зобов’язань за основним договором повідомляє лізингодавця та поручителя про неможливість виконання зобов’язань за основним договором. Сторони договору встановлюють, що якщо надійде вимога про погашення суми заборгованості по основному договору і поручитель не буде в змозі виконати таку вимогу лізингодавця, то лізингодавець має право задовольнити свої вимоги за рахунок майна поручителя, згідно з нормами чинного законодавства. Сторони договору встановлюють, що поручитель, після виконання взятих на себе зобов’язань по цьому договору, у відповідності до ЦК, набуває всіх прав лізингодавця як кредитора по виконаному ним зобов’язанню — основному договору.

Згідно з п.6.1 договору поруки усі повідомлення за цим договором будуть вважатися зробленими належним чином у випадку, якщо вони здійснені у письмовій формі та надіслані рекомендованим листом, кур’єром, телеграфом, або вручені особисто за зазначеними адресами сторін. Датою отримання таких повідомлень буде вважатися дата їх особистого вручення або дата поштового штемпеля відділу зв’язку одержувача.

У п.6.2 договору сторони зазначили, що договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами. Порука припиняється, якщо лізингодавець протягом трьох років з дня настання строку виконання зобов’язання за основним договором не пред’явить вимоги до поручителя.

Сторони договору встановлюють, що у тому разі, якщо без згоди поручителя до основного договору вносяться зміни, що тягнуть за собою збільшення відповідальності поручителя, обсяг відповідальності поручителя залишається без змін (попереднім) (п.6.3 договору поруки).

30.03.2018 ТОВ «Агротек» та ТОВ «Серединецьке» уклали додаткову угоду №3 до договору лізингу, відповідно до якої станом на 30.03.2018 сторони зафіксували, що зобов’язання (в тому числі прострочене) лізингоодержувача перед лізингодавцем в еквіваленті до долара США становить $181331,82 (п.1 додаткової угоди №3).

Згідно з п.2 додаткової угоди №3 сторони дійшли згоди внести зміни до договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15. Зокрема, викладено в новій редакції п.10.2.1 договору: «Платежі як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно становлять гривневий еквівалент $94790,76, що за міжбанківським курсом договору на дату його укладання становлять 2056959,49 грн. Платежі як винагорода (комісія) лізингодавцю за отримане у лізинг майно у гривнях підлягають перерахунку у відповідності до п.3.5.2 договору».

Також п.10.1 договору викладено в редакції: «Ціна договору становить гривневий еквівалент $346040,76, що за міжбанківським курсом договору на дату його укладання становить 7509084,49 грн.».

У додатковій угоді №3, у новій редакції викладено графік внесення лізингових платежів (додаток №2) (останній платіж — 20.06.2019).

У п.3 додаткової угоди №3 сторони погодили порядок сплати простроченої заборгованості по сплаті чергових лізингових платежів згідно графіку внесення лізингових платежів за період лютий 2016 — грудень 2017 року в розмірі $194881,54.

Також, враховуючи зміну строків платежу за графіком, сторони дійшли згоди подовжити строк дії договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 до 20.06.2019 включно (п.5 додаткової угоди №3).

3. Короткий зміст судових рішень у справі

3.1. Рішенням ГСХО від 24.11.2020, залишеним без змін постановою ПЗАГС суду від 25.01.2021, позов задоволено.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, аргументовано тим, що сторонами додаткової угоди від 30.03.2018 №3, укладеної до договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 збільшено: розмір платежу, як винагороди (комісії) лізингодавцю за отримане у лізинг майно, ціну договору, змінено графік внесення лізингових платежів у новій редакції з 20.04.2015 до 20.06.2019 з коригуванням на збільшену суму винагороди (комісії) лізингодавця та продовжено строку дії договору фінансового лізингу від 11.03.2015 №8АФ-15 до 20.06.2019 включно, тобто збільшено обсяг відповідальності поручителя без погодження та повідомлення останнього, а тому наявні підстави для припинення поруки за договором поруки від 30.03.2018 №2П/8АФ-15 в силу положень ч.1 ст.559 ЦК (у відповідній редакції).

4. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

4.1. ТОВ «Агротек» звернулося до КГС із касаційною скаргою, в якій просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження є п.1 ч.2 ст.287 Господарського процесуального кодексу.

Обґрунтовуючи підставу оскарження, передбачену п.1 ч.2 ст.287 ГПК, заявник стверджує, що судами не взято до уваги правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 6.02.2020 у справі №924/482/19 і від 17.02.2020 у справі №924/502/19 щодо застосування стст.6, 559, 627 ЦК

Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно застосував правову позицію Великої палати ВС, викладену у постанові від 26.05.2020 у справі №910/13109/18, попри те, що правовідносини у цій справі та справі №924/181/20 не подібні й висновки щодо ст.559 ЦК здійснені за інших фактичних обставин.

Суд апеляційної інстанції, не визнаючи недійсним п.6.3 договору поруки, констатував можливість не застосовувати його положення, що не відповідає правовому висновку ВП ВС в постанові від 26.05.2020 у справі №910/13109/18.

Апеляційний господарський суд порушив норми ч.4 ст.75 ГПК, зокрема не взяв до уваги, що у рішенні ГСХО від 23.09.2019 у справі №924/490/19, залишеному без змін постановою ВС від 28.01.2020 встановлено відсутність підстав для припинення поруки за договором від 30.03.2018 №2П/8АФ-15 в порядку ч.1 ст.559 ЦК <….>.

5. Позиція ВС

5.3. Спірним питанням у справі є наявність чи відсутність підстав для визнання поруки за договором поруки від 30.03.2018 №2П/8АФ-15 припиненою, внаслідок збільшення обсягу відповідальності поручителя за рахунок зміни зобов’язання без його згоди.

5.4. Водночас колегія суддів вважає, що під час розгляду справи підлягає врахуванню правовий висновок ВП ВС, викладений у постанові від 26.01.2021 (оприлюднена 16.03.2021) у справі №522/1528/15-ц про таке.

Визнання права як у позитивному значенні (визнання існуючого права), так і в негативному значенні (визнання відсутності права і кореспондуючого йому обов’язку) є способом захисту інтересу позивача у правовій визначеності.

Для належного захисту інтересу від юридичної невизначеності у певних правовідносинах особа може на підставі п.1 ч.2 ст.16 ЦК заявити вимогу про визнання відсутності як права вимоги в іншої особи, що вважає себе кредитором, так і свого кореспондуючого обов’язку, зокрема у таких випадках:

кредитор у таких правовідносинах без звернення до суду з відповідним позовом може звернути стягнення на майно особи, яку він вважає боржником, інших осіб або інакше одержати виконання поза волею цієї особи-боржника в позасудовому порядку;

особа не вважає себе боржником у відповідних правовідносинах і не може захистити її право у межах судового розгляду, зокрема, про стягнення з неї коштів на виконання зобов’язання, оскільки такий судовий розгляд кредитор не ініціював (наприклад, кредитор надсилає претензії, виставляє рахунки на оплату тощо особі, яку він вважає боржником).

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Спосіб захисту порушеного права або інтересу має бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду. Тому спосіб захисту інтересу, передбачений п.1 ч.2 ст.16 ЦК, може застосовуватися лише в разі недоступності позивачу можливості захисту його права.

Задоволення позову про визнання відсутності права вимоги в особи, що вважає себе кредитором, і відсутності кореспондуючого обов’язку особи-боржника у відповідних правовідносинах є спрямованим на усунення правової невизначеності. Тобто, відповідне судове рішення має забезпечити, щоби обидві сторони правовідносин могли у майбутньому знати про права одна одної та діяти, не порушуючи їх. А тому такий спосіб захисту є виключно превентивним.

Якщо кредитор, який діяв в умовах правової невизначеності, у минулому порушив права особи, яку він вважає боржником, то для останнього ефективним способом захисту буде той, який спрямований на захист порушеного права, а не на превентивний захист інтересу. Тобто звернення з позовом для усунення правової невизначеності, яка існувала у минулому, в означеній ситуації не є ефективним способом захисту.

Зокрема, якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність боргу, зокрема відсутність підстав для його нарахування, бо вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов’язання.

Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема пр

Транскордонність як ознака довічних соціальних (пенсійних) виплат

Довічні соціальні (пенсійні) виплати повинні виплачуватись державою, незалежно від того, де проживає особа, оскільки реалізація цього різновиду соціального права жодним чином не залежить від кордонів держав чи місцезнаходження отримувача цих соціальних (пенсійних) виплат.

Яна СІМУТІНА,

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Михайло ШУМИЛО,

доктор юридичних наук, старший науковий співробітник

Постановка проблеми

Індекс прав людини із розвитком цивілізації та гуманізації суспільства поступово доповнюється новими соціальними правами. Якщо дивитися на це питання із позиції кількох років, то цей процес можна і не побачити, проте, якщо глянути на нього з перспективи всього ХХ століття, то прогрес вражає. Із закріплення соціальних прав у нормах позитивного права різних рівнів розвивається і вчення про соціальну сферу загалом та про окремі соціальні права зокрема. Йдеться, перш за все, про поняття та ознаки того чи іншого соціального права. Здавалося б, ознаки пенсії чи інших соціальних довічних виплат вже давно описані науковцями, обговорені на шпальтах наукових часописів, проте сьогодні є об’єктивна необхідність зафіксувати, виокремити та окреслити ще одну надважливу ознаку певних соціальних прав, яка викристалізувалася завдяки рішенням трьох судів: Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини та Верховного Суду, а саме про транскордонність довічних соціальних (пенсійних) виплат.

Стаття 1 Конституції проголошує Україну соціальною та правовою державою. Ця норма неодноразово була інтерпретована Конституційним Судом України. Зокрема, у пункті 3.2 рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2007 року № 6-рп/2007, Суд зазначив: «Утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов'язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами. Невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави». У цьому ж рішенні Суд наголосив на тому, що принципи соціальної держави втілено також у ратифікованих Україною міжнародних актах: Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966); Європейській соціальній хартії (переглянутій) (1996); Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950) та рішеннях Європейського суду з прав людини.

Однак, не дивлячись на значний поступ у розвитку соціально-захисного законодавства, існують непоодинокі випадки, коли громадяни України, які постійно проживають за кордоном або виїжджають за кордон на постійне проживання, фактично усуваються від реалізації деяких соціальних прав. І хоча питання щодо права на отримання пенсії вже остаточно вирішене Конституційним Судом України, однак досі залишається підваженим право на отримання інших довічних соціальних виплат, зокрема, призначених у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, що спричинили втрату працездатності.
Коротка історична заувага

Ідея припинення пенсійних виплат була запроваджена вперше ще в часи СРСР. Певна річ, що йдеться не про Закон СРСР «Про державні пенсії» від 14 липня 1956 року, який був чинним 34 роки, що є зрозумілим, оскільки про жодні виїзди на постійне місце проживання за кордон тоді не йшлося. Вперше таке обмеження знаходимо у ст. 117 Закону СРСР «Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР» від 15 травня 1990 року № 1480-1. Цією статтею було закріплено, що громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в СРСР до виїзду на постійне місце проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців перед від’їздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, які призначені внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання. Порядок перерахування пенсій, які призначені внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання, в інші країни визначається РМ СРСР.

Не зайвим буде нагадати, що ця норма з’явилась не випадково, адже на кінець 80-х років ХХ ст. припала масова еміграція / репатріація (так звана алія) євреїв з СРСР. Для прикладу, у 1989 році ця цифра склала 24 тисячі осіб, а в 1990-1991 роках ця цифра досягла 330 тисяч осіб[1]. Радянська держава в такий спосіб відмовилась від своїх позитивних зобов’язань у сфері соціального захисту і що найважливіше, таким чином намагалася демотивувати євреїв від репатріації. Як відомо, в ті часи еміграція всіляко засуджувалась радянською пропагандою, принижуючи та тавруючи ганьбою таких громадян. Крім цього, СРСР вкотре використав соціальний захист як вид покарання, наділивши його непритаманною йому каральною функцією, а саме позбавлення права на пенсію цього разу не через соціальне походження чи ставлення до радянської влади, а через еміграцію. Про перші приклади такої тоталітарної соціальної політики в історії міжвоєнного СРСР вже йшлося у наукових розвідках І. Оклей[2], М. Шумила[3], І. Михайлової[4].

Після проголошення незалежності України, Верховною Радою було ухвалено власний спеціальний Закон «Про пенсійне забезпечення» від 5 листопада 1991 року № 1788. На жаль, факт проголошення незалежності зовсім не вплинув на парламентарів і дискримінаційне положення тоталітарного комуністичного режиму було відтворене у законодавстві вже незалежної України. Так, стаття 92 цього Закону продублювала радянську норму: громадянам, які виїхали на постійне проживання за кордон, пенсії не призначаються. Пенсії, призначені в Україні до виїзду на постійне проживання за кордон, виплачуються за 6 місяців наперед перед від’їздом за кордон. За час перебування цих громадян за кордоном виплачуються тільки пенсії, призначені внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. Порядок переведення пенсій, призначених внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, в інші країни визначається Кабінетом Міністрів України.

Наступні каденції у Парламенті не виправили цього ганебного радянського правового покруча і вже в новому Законі України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058 у статті 51 повторно були продубльовано положення, згідно з якими у разі виїзду пенсіонера на постійне місце проживання за кордон, пенсія, призначена в Україні, за заявою пенсіонера може бути виплачена йому за шість місяців наперед перед від'їздом, рахуючи з місяця, що настає за місяцем зняття з обліку за місцем постійного проживання. Під час перебування за кордоном пенсія виплачується у тому разі, якщо це передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. І хоча щодо цього Рішення Конституційного Суду України, про яке йтиметься нижче, було ухвалене ще у 2009 році, український Парламент досі не позбавився цієї ганебної норми і не прибрав її з тексту закону.

За умови, коли законодавець мовчить чи ігнорує проблему, за справу береться суд, який і дає оцінку таким нормам позитивного права крізь призму принципів верховенства права та соціальної справедливості. У цьому контексті Я. Берназюк, зокрема, зауважує, для будь-якої правової держави досить важливою є взаємна відповідальність такої держави та її громадян, що полягає в обов’язку піклуватися про своїх громадян, де б вони не перебували, забезпечувати захист їхніх прав і свобод. Науковець, а сьогодні і суддя КАС ВС, справедливо зазначає, що системний аналіз положень законів дає підстави дійти висновку, що в Україні, за загальним правилом, не існує строкового обмеження стосовно виплати пенсії у визначеному законодавством розмірі за минулий час, яку особа не отримувала з вини держави в особі її компетентних органів. Також зазначає, що базовою для використання судами стала правова позиція Верховного Суду України, викладена в постанові від 8 грудня 2015 року у справі № 21-5653а15, яка неодноразово підтверджувалась вже Верховним Судом, а саме у справах: № 766/15025/16-а від 14 лютого 2019 року, № 204/1134/17 від 13 червня 2019 року, № 653/643/17 від 12 вересня 2019 року тощо.

Отже, відносини, пов’язані з реалізацією права на отримання пенсії за загальним правилом, мають безстроковий характер. Протиправна невиплата пенсії або протиправне не відновлення виплати пенсії, яке сталося з вини держави в особі її компетентних органів, може бути віднесене до триваючих правопорушень, оскільки відповідний суб’єкт владних повноважень протягом відповідного проміжку часу ухиляється від виконання своїх зобов’язань (триваюча протиправна бездіяльність) або допускає протиправну поведінку (триваюча протиправна діяльність) стосовно пенсіонера, чим порушує його право на соціальний захист – пенсійне забезпечення[5].

Однак, суд не може замінити собою парламент, а тому, врегулювання цих питань залишається пріоритетним завданням для законодавця.
Рішення суду як інструмент забезпечення соціальних прав громадян

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 49, другим реченням статті 51 Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV виплата пенсії припиняється на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

Винятки встановлені для громадян, які проживають за кордоном, якщо пенсія їм призначена внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання. У цих випадках пенсія виплачується і за відсутності міжнародного договору (частина друга статті 92 Закону України "Про пенсійне забезпечення"). Відповідний механізм виплати таких пенсій урегульований постановою Кабінету Міністрів України "Про порядок переведення пенсій громадян, які виїхали на постійне проживання до інших країн" від 06 квітня 1993 року № 258.

Позатим, згаданим вище Рішенням Конституційного Суду України № 25-рп/2009 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону України „Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування“ від 09 липня 2003 року № 1058-IV, зазначені вище норми були визнані такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними). Ці положення Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" втратили чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення, у зв'язку з чим, вони не підлягають застосуванню при вирішенні питань стосовно виплати раніше призначених пенсій громадянам України, які виїхали за кордон.

У своєму Рішенні Конституційний Суд України, зокрема, зазначив, що «оспорюваними нормами Закону конституційне право на соціальний захист поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій, право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов’язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, – в Україні чи за її межами».

У спорах за позовами громадян України, які проживають за кордоном, до органів Пенсійного фонду України щодо призначення та виплати їм пенсії, як одного з видів соціального забезпечення, судова практика на сьогодні є достатньо сталою.

Однією з перших справ, що стали початком формування нового підходу Верховного Суду до механізму захисту соціальних (пенсійних) прав громадян України, які проживають за її межами, стала справа № 766/15025/16-а, розглянута Верховним Судом 14 лютого 2019 року (ця позиція вже застосована у більше ніж 20-и інших справах), про що вже вище згадувалось.

Спірна ситуація в цій справі була зумовлена відмовою територіального органу ПФУ поновити особі, яка виїхала на постійне місце проживання до Держави Ізраїль, виплату пенсії за віком з моменту її припинення, а саме: з 01 серпня 2015 року. Як слідує з рішення, у цій справі Верховний Суд акцентував увагу на тому, що позивачка, як громадянка України (за даними в її закордонному паспорті в графі «громадянство»), незалежно від її проживання в Державі Ізраїль, вправі користуватися всіма конституційними правами, зокрема, на пенсійне забезпечення. Тому, за відсутності законодавчих перешкод відповідач зобов’язаний відновити виплату пенсії. Посилаючись на рішення КСУ від 07 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та виходячи з правової, соціальної природи пенсій, Верховний Суд дійшов висновку, що право громадянина на одержання призначеної пенсії не може пов’язуватися з такими умовами, як: постійне проживання в Україні та наявність міжнародного договору, ратифікованого Верховною Радою України. Держава відповідно до конституційних принципів зобов’язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія в Україні чи за її межами.

У постанові від 14 лютого 2019 року, справа № 766/15025/16-а, КАС ВС звернув увагу, що відповідач порушив конституційне право позивачки на соціальний захист, яке включає право на забезпечення в старості, а також відповідач безпідставно не поновив виплату пенсії, яка є основним джерелом існування позивачки, зазначене призвело до моральних страждань останньої, які оцінених судом у розмірі 5000 грн.

Верховний Суд постановив, що дії територіального органу ПФУ щодо припинення виплати пенсії особі є порушення конституційних прав громадянки України, яка виїхала на постійне місце проживання до іншої держави, з якою не укладений двосторонній договір, та що підстави для поновлення виплати пенсії виникли з дня припинення виплати такої пенсії.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду задовольнила позовні вимоги позивача на підставі того, що Закон України № 1058-IV після набрання чинності Рішенням КСУ від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 не передбачає підставами для відмови позивачу в призначенні пенсії такі, як проживання за кордоном – в Ізраїлі, а також відсутність міждержавного договору щодо пенсійного забезпечення між Україною та Ізраїлем. У цьому контексті конституційне право на соціальний захист не може бути поставлене в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення, а держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії в старості, не може позбавити цього права пенсіонерів у тому разі, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладений відповідний міжнародний договір.

Аналогічні припиненню пенсійних виплат правові наслідки у вигляді припинення страхових виплат на весь час перебування (проживання) громадянина України за кордоном передбачені також Законом України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування" від 23 вересня 1999 року № 1105-XIV, у редакції Закону № 77-VIII від 28 грудня 2014 року.

Відповідно до підпункту 1 пункту 1 статті 46 цього Закону, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України.

У частині п’ятій статті 48 цього Закону встановлено, що у разі виїзду потерпілого або осіб, які мають право на страхові виплати, на постійне місце проживання за межі України визначені на зазначені цілі суми переказуються Фондом соціального страхування України на їх адресу в порядку, передбаченому міждержавними угодами.

Порядок здійснення страхових виплат, призначених у зв'язку з нещасним випадком на виробництві та професійним захворюванням, я

Голова комітету НААУ з гуманітарних питань Наталія Пліса:

«Заради деяких адвокатів варто піти в суд, щоб послухати, як вони виступають»

Адвокатська практика — перегони для найбільш управних і талановитих. У своїх забігах адвокати набувають досвіду, і за ними стає дуже цікаво спостерігати не лише в суді. З жовтня 2019 року Наталія ПЛІСА очолює в Національній асоціації адвокатів України комітет з гуманітарних питань і творчих ініціатив, завдяки якому правники мають змогу розкрити інші свої таланти — письменницькі, поетичні, акторські, живописні. Зокрема, можна взяти участь у першому всеукраїнському конкурсі прози «Особистий погляд». Визначити переможця мають у першій половині липня.

«Коли адвокат — автор тільки своїх промов, його мало хто може почути»

— Наталіє Михайлівно, як виникла ідея створення такого конкурсу й навіщо взагалі це потрібно адвокатові?

— Будь-яка творчість у принципі потрібна сама по собі. Не лише адвокату, а будь-якій людині, котра займається активною діяльністю. Вважаю, що для людей такої серйозної професії, як адвокат, це певного роду віддушина, особливо для тих, хто відчуває до цього покликання. І, як з’ясувалося, талановитих людей серед адвокатів дуже багато. Наш перший досвід виявлення творчих особистостей в адвокатурі відбувся в минулому році, коли ми оголосили поетичний конкурс «Адвокатська ліра». До нього долучилося досить багато наших колег, близько 30. Було кілька номінацій, у кожній з яких ми визначили переможця, а наприкінці року відбулося вручення нагород.

У нас дійсно багато талановитих поетів. Сподіваюся, що серед письменників ми так само виявимо справжні таланти. А щодо ідей, то в нас досить великий комітет, є ядро найактивніших, де ідеї просто вирують. Якби не епідеміологічні обмеження, ми б, звичайно, розгорнулися дійсно потужно. Та поки публічні заходи для нас недоступні, ми намагаємося виходити з можливостей, що надає час. Тож навіть творчі вечори наших колег нині, на жаль, проходять лише онлайн.

Стосовно конкурсу прози, то плани в нас дійсно амбітні. Ідея може здаватися дещо божевільною, але ми дуже сподіваємося, що зможемо її втілити. За результатами цього конкурсу нам би хотілося поставити театральну виставу за твором переможця.

— Хто міг би виступити режисером? Можливо, хтось також від адвокатської спільноти? І де, в яких стінах можна було б поставити таку виставу?

— У нашому комітеті є як творчі особистості, так і люди дуже активні, які відверто зізнаються, що далекі від творчості, проте чудово втілюють ідеї. Я щиро вдячна своєму заступникові Павлу Баранцеву, який має практичну жилку, тож уже зараз, заздалегідь, б’є тривогу — шукає сцену, на якій можна було б реалізувати таке театралізоване дійство. Щодо режисера, то в нас була ідея залучити спеціаліста в цій справі. Проте, акторами в ідеалі ми, звісно, бачимо адвокатів. Це також може бути дуже цікавий досвід.

Не знаю, що із цього вийде та як укладемося в терміни. Поки що ми навіть конкурс дещо розширили в часі, адже, як відомо, адвокати — люди дуже зайняті, а тому поки що дуже повільно долучаються до конкурсу. І якщо поетичний конкурс у нас, можна сказати, пройшов як по маслу (поезія, як бачиться, більш легкий жанр хоча б тому, що вірші, як правило, коротші за прозові твори; до того ж то були карантинні часи, разом з тим наближалися новорічні свята, і, мабуть, було більше вільного часу), то тепер в адвокатів саме «жнива», тож доводиться по кілька разів писати оголошення у «Фейсбуку» та смикати буквально кожного талановитого адвоката з тих, кого знаю особисто. З кожним намагаюся розмовляти, бо дуже хочеться, щоб вони все ж узяли участь.

Адже, коли адвокат — автор тільки своїх промов, його мало хто може почути. Я вважаю, що в нас є колеги, заради яких варто піти в суд, щоб послухати, як вони виступають. А там, де справа стосується творчості, усе ще цікавіше, бо адвокат виходить за межі своєї професійної діяльності.

— До речі, в індійському суді заборонено виступати під музику. Як уважаєте, наші індійські колеги-правозахисники від цієї заборони втратили чи здобули?

— (Сміється). Це звучить дещо як жарт. Наскільки я знаю, Індія — узагалі дуже співоча нація. Особисто я ще пам’ятаю епоху індійського кіно, коли всі ходили в кінотеатри на ці фільми. У них дійсно рідко відбувалися діалоги — суцільні співи й танці. А якщо виступати під музику ще й у суді… Можливо, вони й втратили, адже, мені здається, це візитівка нації. Проте для нас виступ у суді під музику виглядатиме досить дивно.

«Люди, котрі вміють малювати, завжди видавалися мені прибульцями»

— Одеський адвокат Олексій Куревін став першою ластівкою — живописцем від спільноти, виставку якого організував комітет. Вона пройшла у Вищій школі адвокатури, а традицію експонувати картини талановитих правозахисників започаткувала голова НААУ Лідія Ізовітова. Що в принципі малюють адвокати, як вони малюють?

— Як правило, це живопис, що зображає природу, квіти. Мабуть, це ті барви, яких не вистачає в адвокатських буднях. Узагалі, люди, котрі уміють малювати, завжди здавалися мені прибульцями. Я, правда, не розумію, як малюють. Багато хто питає, як я пишу вірші, проте я й цього пояснити не можу. Та коли бачиш це різноманіття фарб… Причому фарби не обов’язково мають бути яскравими. Враження від намальованої живою людиною справжньої картини дійсно незрівнянні.

Як правило, живопис, що експонується під час творчих вечорів на заходах комітету, дуже яскравий та барвистий. Можливо, він — вираження тих емоцій, що адвокати не мають можливості висловити у своїй професійній діяльності. Я дійсно вважаю, що творчість — це віддушина. І чим складніша справа, якою займається людина, тим, на мою думку, вона яскравіша. Адже, навіть читаючи вірші колег, я не розумію, як таке може відбутися, як вони створюються.

Натхнення часом відвідує в найбільш невідповідні моменти — на судових засіданнях приходять думки, під час поїздок до суду в інше місто, навіть одного разу в мене це було на засіданні комітету Верховної Ради під час обговорення змін до діючого КПК. Це я про власну творчість. Сідаєш, записуєш і не дуже вже чуєш, що відбувається навкруги. Але натхнення — така річ, яку слід втримати, коли приходить.

— З якими емоціями проходять творчі вечори, в яких беруть участь адвокати — як митці та як гості?

— Я вже згадувала, що частина заходів комітету проходила онлайн. Наприклад, творчий вечір Олександра Черних, який пише чудову прозу українською. В якості гостей були присутніми всього кілька людей, адже паралельно в нас проходила виставка живопису нашої колеги зі Львова Анни Мацієвської, до речі, неймовірно були намальовані квіти — просто як живі. Олександр читав свої прозові твори. Ніколи не чула, як він виступає в суді, але свої власні оповідання читає він просто до мурашок. Причому в нього, крім складних і серйозних тем, є досить іронічні речі.

Ми щиро сміялися, і враження складалися найсвітліші. Це був не єдиний творчий вечір Олександра, який я відвідала. І він чудово його продумав: читав на фоні екрана, на який транслювалися тематичні зображення, було й музичне оформлення. Початок кожного оповідання супроводжувався музикою, яка затихала за кілька секунд, а всі ми вже перебували в цілковитій магії його голосу.

На жаль, у нас було не так багато творчих вечорів. Сподіваюся, найближчим часом усе ж буде можливість реалізувати й такі зустрічі. У нас є один давній задум. Не називатиму прізвища одного нашого неймовірно талановитого колеги, але я його дойму. Адже те, як він пише, обов’язково мають почути всі.

Свій творчий вечір я проводила ще до запровадження карантинних обмежень, і на ньому були присутні не лише адвокати, а й близькі мені люди. Це було чудово. Але при такій формі заходу авторам дійсно дуже важливо мати контакт із публікою. Дуже сподіваюся, що досить скоро ми зможемо повернутися до цієї довгоочікуваної живої форми зустрічей з колегами.

— Конкурс поезії, проведений комітетом, дав змогу переконатися, що адвокати можуть писати у віршах. А як ви оцінюєте адвокатський гумор, якого так багато в їхніх профілях, у судових пабліках?

— Він специфічний. Але маю сказати, що з почуттям гумору в адвокатурі все гаразд. Я взагалі люблю людей з почуттям гумору. У нас жартують, що адвокат без почуття гумору — це прокурор. Мабуть, щось у цьому є.

До речі, на поетичному конкурсі була гумористично-сатирична номінація, в якій перемогла наша молода колега Юлія Газізова, котра зараз є членом нашого комітету. Тож гумор — це чудово. А коли він римований, то, вважаю, це взагалі найвищий пілотаж. В Юлії, до речі, сатиричні вірші, які навіть більше походять на байки, адже мають повчальний зміст. Це дуже талановито.

«Розумію, що це практично, але це негарно, нежіночно»

— Спостереження під час однієї з прогулянок по весняній столиці наштовхнули вас на роздуми, що мами ваших однолітків зараз, можливо, мають останній шанс прищепити своїм донькам естетичний смак і почуття стилю. Ви написали про це у «Фейсбуку». А кому завдячуєте своєю жіночністю, чуттям прекрасного, міри?

— По-перше, дуже приємно, що ви так підготувалися до інтерв’ю й навіть дослідили мої пости. (Сміється.) То був покрик душі. Я дуже рідко публікую дописи у «Фейсбуку», але, якщо вже пишу, це означає, що мене дійсно щось зачепило. Насправді я дуже вдячна своїм батькам, які вклали це в мене однозначно й початково. Велику долю смаку, як не дивно, мені прищепив мій молодший брат — людина, яка ще в досить юному віці оцінювала мої вбрання, коли я збиралася, наприклад, на шкільну дискотеку. І повірте, коли він казав «це не те», я дослухалась. Уважаю, його внесок також є.

До речі, нині він теж адвокат, ми працюємо разом. Тож у наших батьків у родині два адвокати, чому вони неймовірно раді. Тому переконана, що перш за все це мої найближчі люди. І певною мірою мені підказує мій уже дорослий син. Він пише музику й багато чого оцінює як критик. Його думка для мене також важлива.

— Цьогоріч я виявила, що весняна колекція одного з найпопулярніших магазинів, де я завжди купувала взуття на підборах, на 100% складається з кросівок. Дуже важко залишатися гарною та жіночною, коли мода нав’язується.

— Це якраз друга частина мого розчарування. Після того як я спостерігала на вулицях дивно одягнених створінь. Повністю погоджуюся: коли після крайнього локдауну (хотілося б сказати останнього) відкрилися магазини, так сталося, що мені потрібно було вийти за покупками, і я зайшла туди, де завжди купувала модельне взуття, то просто не повірила власним очам.

Не могла збагнути, як у відділах, де завжди було виключно витончене взуття, дійсно, або кросівки, або ці абсолютно жахливі черевики на протекторній платформі. Це просто катастрофа. Розумію, що нині мікс стилів. Це вже норма, але ж це жахливо. Розумію, що це практично, проте це негарно, нежіночно, невитончено. Для мене це, звичайно, свідоцтво втрати жіночності, вишуканості, стилю та почуття міри.

Мій син, наприклад, досить стильно одягається. Звичайно, в юності мода на жахливі хлопчачі джинси із широкими штанинами та іншими не досить приємними для очей деталями зачепила і його. Проте після цього він різко переключився з них на костюми-трійки з краватками, а тепер прийшов до золотої середини. Тому за нього, слава Богу, я спокійна. Проте не хотілось би, щоб слов’янські жінки та дівчата втратили звання найкрасивіших і таких, які завжди вирізнялися витонченим смаком. Із цим потрібно щось робити.

«Творчість — це захисна реакція організму»

— 22 роки тому вийшла перша платівка з вашими авторськими піснями, і ви тільки тепер замислилися, що, мабуть, настав час записувати нову. Із чим пов’язана така велика перерва?

— Річ у тім, що той диск з’явився експромтом та став сюрпризом і для мене самої. Він не записувався як платівка. У той час я працювала в одній приватній компанії, і наш керівник поїхав у тривале відрядження в Штати. До нього вилітав адвокат цієї компанії, нині мій колега та партнер Андрій Циганков, який відвіз шефу поздоровлення з днем народження від співробітників. Я зі свого боку записала музичне поздоровлення: просто співала під гітару, ми знімали це на професійну кінокамеру. Потім з цього запису «зняли» звук і записали на диск, що для мене теж стало сюрпризом, адже мені подарували цей диск із моїми власними піснями у моєму виконанні. Я була в захваті. Зрозуміло, що запис не студійний, але в принципі якість хороша.

Зараз я, звичайно, замислилася над тим, аби записати щось професійно, у студії. Але до цього йду дуже повільно. Так само повільно, як підходила і до власної книжки «Арпеджіо душі», яка вийшла о 2006 році, і до своїх творчих вечорів. Завжди має бути чарівний поштовх. Найчастіше його робить А.Циганков, який каже: «Усе, досить. Усі запитують, коли буде творчий вечір». Ми їдемо, шукаємо місце для його проведення, і за два місяці подія відбувається. Тому не виключено, що й платівка з’явиться спонтанно. І ми почнемо запис. В усякому разі мені б цього дуже сильно хотілося. У мене близько 50 пісень, з яких добру половину чудово було б записати на професійній студії. Отже, є чого прагнути. Думаю, творче зростання в мене ще попереду.

— Нині на території ВДНГ проходить мультимедійна виставка, присвячена Чорнобилю. Готуючи її, організатор особисто збирав історії людей, причетних до цієї трагедії. 35 років тому ваш тато зателефонував вашій мамі та сказав, що на одному з об’єктів великі проблеми й він негайно від’їжджає. Так він за добу організував відправку Львівського оперативного полку, яким тоді командував, у зону катастрофи. Історія вашого тата, мабуть, не потрапила на цю виставку.

— Ні. Але, дійсно, одним з об’єктів, що були у відомстві мого батька, коли він командував Львівським оперативним полком, був саме Чорнобиль. Коли це відбулося, він був одним з перших, кому довелося відреагувати. Місяць полк перебував у 30-кілометровій зоні, забезпечуючи охорону. У результаті, звичайно, мій батько дістав свою долю опромінення, що створили певні наслідки для здоров’я. І він досі дуже уважно та трепетно ставиться до цієї теми, є афгано-чорнобильське братство ветеранів-військовослужбовців, яке не залишає цієї теми без уваги. Вони видають книжки про Чорнобиль, прагнуть донести до нинішнього покоління всю гостроту трагедії — саме для того, щоб вона більше ніколи не повторилася. Цьогоріч, у 35-ту річницю, батько з-поміж інших військовослужбовців, які забезпечували ліквідацію наслідків аварії, був відзначений державною нагородою. І для нього це значна частина життя. Борони Боже, щоб це повторилося.

— Вірю, що комітет, який ви очолюєте, — справжній відпочинок для серця й розуму багатьох адвокатів. Дехто, можливо, уважає творчість легким жанром. Може, хочете наостанок додати історію з адвокатської практики?

— За першою освітою я вчитель французької мови. Недавно, як з’ясувалося, був День філолога. Я про це не знала — мене поздоровив клієнт. І знаєте, про що я подумала? Що філолог у мені прокидається, як правило, дуже часто, коли читаю протоколи допитів. Коли перебуваю з клієнтом на допиті й нам дають почитати протокол, — жахаюсь. Я вже перестала розставляти коми, тому що це просто нікуди не годиться. Беру ручку, іноді навіть хотілося взяти червону, виправляю помилки, ставлю позначки на полях. Першого разу, коли виправляла такий протокол, хотілося поставити під ним оцінку «два».

Усі наші знання й уміння ми намагаємося застосувати до нашої професії. Так само в професії стараємося не були чоботарями без чобіт. Коли людина дістає такий неоціненний багаж знань і стає адвокатом, мені здається, як мінімум, її близьким дуже пощастило. Адже часто можна застерегти своїх найрідніших від необдуманих кроків.

Тому вважаю, що з професією мені дуже пощастило. В адвокатуру я потрапила дійсно випадково, можна сказати, з легкої руки А.Циганкова, який на той час уже був адвокатом. Власне, він і порадив мені піти в цьому напрямку. Зараз ми працюємо з ним у тандемі, і хочу сказати, що чим далі, тим цікавіше. Завжди є чому вчитися.

Більше того, переконана, що моя професія дає мені позитивні емоції та натхнення, яке потім виливається у творчість. Це певний антагонізм. Тому що професія досить складна. У ній ми і психологи, і захисники, і янголи-охоронці. Й емоції, що дістаєш від роботи, не завжди позитивні, до нас же