Статистика ВК сообщества "Гуляй Полтава!"

Полтавський інститут шляхетних дівчат — закритий навчальний заклад, який діяв у Полтаві в 1818—1917 роках. Перший серед губернських міст і шостий у Російської імперії взагалі, інститут шляхетних дівчат був єдиним у Полтавській губернії середнім навчальним закладом для збіднілих дворянських дочок. Він давав освіту, естетичне і етичне виховання і право на посаду виховательок дворянських і духовних дітей.
Архітектурний комплекс Інституту шляхетних дівчат (нині Полтавський національний технічний університет імені Юрія Кондратюка) — пам'ятка архітектури першої половини XIX століття (класичний стиль), складова частина ампірного ансамблю Полтави. Пам'ятка архітектури національного значення.
План архітектурної забудови інституту, виконаний за проектом архітектора Олександра Штауберта, у 1828 році був затверджений у Санкт-Петербурзі. Будівництвом керував архітектор Людовик Шарлемань.
Спочатку (1830 року) був зведений триповерховий центральний корпус. Потім до нього добудовані «інші частини, які найбільше потрібні при існуючій будівлі». До 4 вересня 1832 року будівля інституту являла собою кам'яний триповерховий будинок з двома боковими кам'яними двоповерховими флігелями, з'єднаними з основним корпусом кам'яними одноповерховими галереями.
Добудови другої половини XIX століття (1833, 1835, 1842, 1854, 1866, 1872, 1897 рр.) об'єднали всі об'єкти комплексу в довгу (понад 130 м) триповерхову споруду. Двір був оточений кам'яною огорожею, частково суцільною, частково решітчастою. В'їзд в двір прикрашений двома башточками-пропілеями з колонами.
У 1841 році інституту було також передане приміщення Полтавської школи садівництва — близький за композиційно-планувальним рішенням і архітектурним образом двоповерховий кам'яний будинок розташований по сусідству.
Під час Німецько-радянської війни будинок був зруйнований. Відновлений в первинному вигляді.
#історія_полтавщини, #архітектура_полтавщини

Полта́вські підземе́лля — мережа підземних ходів і споруд під історичною частиною Полтави.
Полтавські підземелля — підземні ходи, що знаходяться в районі Соборної площі, Першотравневого проспекту, парку Перемоги, вулиць Стрітенської, Сковороди, Круглої, на території колишнього Полтавського кадетського корпусу, садиби краєзнавчого музею та інших місцях історичної частини міста є археологічними пам'ятками державного значення.
За оцінками дослідників, свій початок полтавські підземелля ведуть з часів Давньоруської держави, від природних печер, що використовувалися жителями в давнину як схованки від ворогів. Вважається, що перші капітальні підземні укріплення були споруджені, вірогідно, в період, коли Полтавщина входила до складу Великого князівства Литовського — у 1430—1440 роках Олександр Глинський збудував тут укріплення, яке згодом стало складовою частиною Полтавської фортеці.
Під час Великої Північної війни, напередодні облоги Полтави шведами, підземелля були укріплені і розширені. Мережа підземних ходів розповсюджувалася не тільки під фортецею, але виходила до форштадту (з півдня на північ — Сонячний, Петровський парки, провулок Круглий, за територією кадетського корпусу; зі сходу на захід — від сучасної вулиці Пилипа Орлика до вулиці Шевченка).
В ході повоєнної забудови Полтави виявляли підземелля і за межами Старого міста й форштадту: в районі вулиць Європейської і Баяна, на Кобищанах та в інших місцях. Є підземелля й під Монастирською горою.
За оцінками, полтавські підземні ходи сьогодні на 90% зруйновані. Ці підземелля — це, як правило, нічим не укріплені ходи на глибині 5—9 метрів. Час і людська діяльність на поверхні зруйнували більшу їх частину. Ті ходи, що досі інколи провалюються у різних частинах міста, досліджувати неможливо — через кожні 5—10 метрів трапляються непрохідні завали. Історичні входи в підземелля (окремий вхід існував поряд із Білою альтанкою, величезними льохами виходили на поверхню одні з останніх шматків цієї пам'ятки ще у 1970-х роках на місці нинішнього ресторану «Іванова Гора») зруйновані або замуровані. Примітні залишки входів у підземелля — ями на тротуарі поблизу колишнього пам'ятника Леніну. Проходячи поряд, можна спостерігати, що гранітні плити, якими вкрита площа, подекуди просіли: це свого часу і були входи у знамениті підземелля, які встигли дослідити полтавські археологи на початку минулого століття.
#полтавщина_загадкова

Полта́вська форт́еця — комплекс фортифікаційних споруд і оборонних об'єктів довкола міста Полтави. Існувала в XVII—XVIII століттях. Заснована 1608 року Станіславом Жолкевським на межі Дикого поля — в Полтаві, на правому високому березі річки Ворскли. Фортеця була побудована між двома ярами — Мазурівкою і Панянкою, на трикутному у плані мисі, що і тепер є у центральній частині Полтави (так зване Городище). За військово-топографічними умовами Городище було найвигіднішим місцем для фортеці. Його східні й південні схили були дуже крутими, а з півдня фортецю омивала маленька річка Полтавка, що витікала з яру Мазурівка. Тому укріплення потребував тільки напрям з напільного північно-західного боку, де тепер розташована площі Конституції.
У сучасній містобудівній структурі Полтави колишня фортеця виділена планувально і композиційно. По трасі валів проходять Першотравневий проспект, частково вулиця Панянка. Фортечній еспланаді відповідає парк на площі Конституції. Найдавніша частина фортеці — Городище або Стара Полтава, розташована на високій горі, і сьогодні є визначною ландшафтною домінантою, що панує в панорамі міста.
#памятники_полтавщини

Будинок Капніста у Полтаві

Будинок Капніста — дерев'яний, одноповерховий будинок в Полтаві, на Першотравневому проспекті, 18. Споруджений у 1805 році в стилі класицизму. Пам'ятка архітектури першої половини XIX століття — внесений до реєстру пам'яток архітектури національного значення.
Вважається, що будинок на Велико-Петрівській вулиці був побудований на замовлення видатного поета, драматурга і громадсько-політичного діяча Василя Васильовича Капніста.
Після російсько-турецької війни 1877–1878 років був подарований містом герою боїв на Шипці генералу Федору Федоровичу Радецькому.
У вересні 1952 року, згідно з постановою Ради Міністрів Української РСР, в будинку відкрито літературно-меморіальний музей Івана Котляревського, який знаходиться там і досі.
#архітектура_полтавщини

Сучасна будівля Центрального Універмагу була побудована у 1961 році. А колись весь цей квартал займали двоповерхові будівлі, в яких розташовувалися приватні магазини і лавки, на других поверхах яких знаходилися приміщення їх господарів. На розі вулиць Олександрівської (Соборності) і Протопопівської (Котляревського), де зараз знаходиться будівля ЦУМу, колись знаходилося двоповерхова будівля, другий поверх якої займало ощадно-позикове товариство, а на першому поверсі був книжковий магазин.
#архітектура_полтавщини, #історія_полтавщини

Сонячні годинники Миргорода — сонячні годинники, встановлені у Миргороді на честь загиблих у Війні на сході України ковалів.
Перший годинник виготовили за проектом коваля із села Трудолюб Федоряки Петра Вікторовича учасники «Першого українського ковальського фестивалю ножових майстрів» ще у 2013 році, 21 вересня. Майстер планував не зупинятися на тому і зробити Миргород містом сонячних годинників. Але цього не сталося, бо, захищаючи Україну від російської агресії, Петро Федоряка загинув у бою під Шахтарськом. Часомір встановили на центральній площі у 2014 році. А друзі воїна-митця вирішили продовжити його починання, але вже з присвятою кожного нового годинника загиблому на фронті ковалеві.
Другий часомір виготовили у 2015 році на честь прилучанина Матяша Григорія Володимировича, що загинув у Пісках. Ковальський витвір зараз прикрашає територію Миргородкурорту.
Третім сонячним годинником вшанували кременчужанина Назаренка Дмитра Миколайовича, якого вбили під час виходу так званим «зеленим коридором» з-під Іловайська. Його спроектував у формі меча Олександр Шкурапет. Виготовляли на «Щорічному всеукраїнському ковальському фестивалі ножових майстрів» у 2016 році і встановили у Сквері козацької слави.
Викований у 2017 році годинник присвятили загиблому біля селища Піски воїну-ковалю з Нікополя Рибченку Сергію Володимировичу. Цей часомір напівкруглий, загальною довжиною до 3 м. Його встановлять у парковій зоні Миргорода.
У 2018 році присвята була зроблена Андрію Сергійовичу Дрьоміну із села Великий Глибочок Тернопільської області. Він загинув у серпні 2014 під Іловайськом.
#памятники_полтавщини

Парк «Перемога» у Полтаві

Парк «Перемога» – найстаріший парк у Полтаві. Його заснували у 1803 році. А ініціював це полтавський генерал-губернатор Куракін.
Він купив у майора Криловського ділянку землі і подарував її місту. Того ж року сад обнесли огорожею. За проектом і під керівництвом губернського архітектора Амвросимова у ньому влаштовувалися альтанки, були збудовані оранжереї, розбиті квітники.
Під час окупації у 1941—1943 роках гітлерівці знищили багато дерев та чагарників парку. У 1944—1945 роках жителі Полтави на недільниках, суботниках насаджували дерева, кущі, розчищали ставки, розбивали квітники, споруджували атракціони.
Парк відродили і назвали його парком “Перемога”.
У наш час парк утримується в належному стані. На його території часто влаштовуються народні гуляння, організовуються цікаві видовища і змагання. Облаштовані фонтани, майданчики для дітей, працюють атракціони, відкриті тенісні корти. На арені Співочого поля Марусі Чурай проводяться концерти і фестивалі.
#природа_полтавщини

Артист Григорій Тесля – уродженець Кобеляк

Заслужений артист УРСР Григорій Терентійович Тесля (1909-1968 рр.) народився в родині селянина-бідняка у місті Кобеляках Полтавської губернії. Закінчивши 4 класи початкової школи, змушений був залишити навчання і йти в найми до багатого селянина у селі Жуківка Кобеляцького повіту.
У 1925 році виїхав на Донбас, де працював забійником шахти № 9. З 1933 року працював машиністом на станції Старий Оскол, потім – слюсарем заводу імені Ілліча у місті Маріуполі.
З 1938 року почав артистичну діяльність у Старобільському українському драматичному театрі імені Кропивницького.
Після демобілізації з радянської армії працював артистом Дрогобицького обласного музично-драматичного театру. Обирався депутатом Дрогобицької обласної ради ІІІ-го скликання.
З початку 1950-х років працював у Київському театрі імені Івана Франка. Жив у Києві.
Знімався у фільмах: «Мартин Боруля» (телеспектакль, 1953); «Кривавий світанок» (1956); «Суєта» (1956); «Штепсель женить Тарапуньку» (1957); «Олекса Довбуш» (1959); «Кров людська – не водиця» (1960); «Люди моєї долини» (1960); «Прощайте, голуби!» (1960); «А якщо це любов?» (1961); «Наш спільний друг» (1961); «В мертвої петлі» (1962); «Здрастуй, Гнате» (1962); «Королева бензоколонки» (1962); «Бухта Олени» (1963); «Люди не все знають» (1963); «Ракети не повинні злетіти» (1964); «Гадюка» (1965); «Загибель ескадри» (1965); «Циган» (1967).
#видатні_полтавці

Бронзовий герой романів Ільфа і Петрова на Полтавщині

Незвичайний пам'ятник встановлений в 2013 р в центрі Кременчука біля торгового комплексу «Галактика». Бронзовий герой романів Ільфа і Петрова «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» Остап Бендер з'явився тут не випадково. Адже він прославив це місто на Полтавщині фразою про те, що провів голодне дитинство в Кременчуці.
Пам'ятник Бендеру встановлений на тлі вікон торгового центру, обклеєних цитатами і афоризмами Ільфа і Петрова: «Я шаную кримінальний кодекс», «Скоро тільки кішки народжуються», «Командувати парадом буду я», «Не робіть з їжі культу», «Скільки коштує опіум для народу » та ін.
Як розповів скульптор Ельданіз Гурбінов, над виготовленням скульптури він працював близько 2 місяців. За словами автора, він замурував в стільці кременчуцького пам'ятника горіх, який привіз з Ріо-де-Жанейро. Для того, щоб мрії збувалися, необхідно посидіти на стільці поруч з Остапом.
#пам’ятники_полтавщини, #памятники_полтавщини