Статистика ВК сообщества "Вірші"

Діду, прийом. Я виросла, дістаю до педалей

і легко орієнтуюсь по моху в хащах нічного саду.

Їжджу на автоматі – нашим зрадила ідеалам.

Мені вже не так цікаво, що же там далі,

тим паче, що стільки із того “далі” тепер позаду.

В шахи не граю. Все ще не вивчила поіменно

всіх бородатих гуру твого історичного комунізму.

Не народила, не зустріла справжнього мена,

стріляла в публічному місці, падала п’яна в Сену –

нічим пишатись, все радше із списку “різне”.

Ти би розслабився - всі навколо дорослі, анітрохи не діти.

Нікому нічого не винні, все робимо швидко і не навзаєм.

Постійно не вистачає на щось, без чого ніяк не можна радіти.

Втім, там, де ти зараз є, ти значно краще знаєш,

що таке “немає часу”, що часу взагалі немає.

Мама не вийшла заміж, в мене все та ж освіта,

курим удвох на балконі і їздимо часом за місто.

Я засинаю без казок і платівок, але на початку літа

прокидаюся часто і захлинаюся від повітря, світла і світу,

цього прекрасного світу, який не ясно з чим їсти.

Автор: Катерина Бабкіна

"Я зможу все, " - сама у це не вірю,
Та знов і знов собі я це кажу.
Я все здолаю, і знаю, що зумію
Знайти знов зміст буття і мрію оживлю.

Я заблукала тут, над прірвою в тумані,
Стою одна, і шлях не можу віднайти,
І провідник уже не йде зі мною далі.
І поруч ні душі. . . І вітер лиш гуде.

Чи вірним був мій шлях? - в дорозі все згубила.
За втраченим тепер вернутися б мені .
Та я сама собі обрізала всі крила
У цій мандрівці довгій, в пошуках мети.

Вистраждане мною майбутнє вже чекає,
Безповоротно, спотикаючись іду,
Чому, скажи, чому я все іще страждаю?
І вже не прагну досягти оту свою мету?

Над прірвою я озирнувшись стою,
Все втрачене мною на тому краю.
Як сили знайти зробити ще крок,
Запалить хоч одну з сотні згаслих зірок?

Я розпалю вогонь з любові, віри і надії,
Підведусь з колін і далі я піду.
Я зможу все, я все зумію,
І зміст буття я знову віднайду.

Автор: @baz_tiana_

#modern_poetry_in_ukraine #вірші #поезія #цитатиукраїнською #україна

лише 29 років

молодість з присмаком крові, залитої в биту склянку,
портрет нашого часу, що не втиснути в жодну рамку,
сльози вперемішку з горілкою на палітурці про «Гуманізм» –
це інтер’єр двадцятого року, радянський постмодернізм.

наша молодість струнко стоїть на трьох тривких черепахах,
часом їздить на скейті, хоч тріщини на коліщатах.
їй солодко мріяти ввечері і гидко страждати вранці.
вона не вірить, що ми ідіоти і майже всі поганці.

молодість зіткана з льону хрещатими візерунками,
вона душить себе огидою разом із поцілунками
не тими вустами, неправильні люди і зовсім не ті слова.
в чужих руках рушницею вбили навіть її солов’я.

наша молодість пахне каштанами і шаурмою на контрактовій.
її погляд впізнають в натовпі, бо він надто, бляха, відомий.
вона співала елегії про славу й безсмертну волю,
молодість була ще дитиною, коли їй вручили зброю.

молодість вчать, як врізати ляпаса, аби себе захистити.
як повсюди носити перцівку, куди краще з розмаху бити.
не кричіть про «дружбу народів», бо чесно – усім наплювати.
може досить їй захищатися? краще вчіть їх не нападати.

молодість розбивала коліна і шибки у вікнах судів,
у неї скривавлені руки від зради чергових щурів.
вона лиш пішла покурити, їй ще не скоро прощатись.
молодість вірила в бога. знала – він буде вибачатись.

Автор: @nesvidomo

#поезія
#вірші